Читати книгу - "Гра у вoйнушку"

Повернімося на кухню. Віра Кекелідзе відпила чаю, виловила з вишневого варення ягоду і поклала до рота. Примружилась, тихими рухами язика та піднебіння вилузала кісточку й губами повернула на ложку. Ложку вона поклала на тарілку. Кісточка видихнула і поволі скотилася на тарілку.

Зараз ми можемо прочитати думки Віри Кекелідзе. Думки, які вона не закінчила. Як завжди, їй забракло мужності.

«І якщо так буває, тоді я теж залюбки смакуватиму чай без цукру, своє дієтичне печиво заїдатиму вишневим варенням і чекатиму, коли закінчиться ця війна. Буду спокійною й безтурботною, тому що ця людина більше не є моїм чоловіком і моєю проблемою. Якщо він цього ще не зрозумів, тим гірше для нього».

Не знаю, наскільки вдавалося Вірі Кекелідзе зображати щасливу і самостійну жінку зі спокійним лицем, але безперечним є те, що Гурама Дарчія, що приїхав з міста охоплений панікою, покірливе обличчя дружини відверто дратувало. Він ледь не вибухнув зі злості. Гурам знав, що його турбує серце, пам’ятав, що лікар заборонив нервуватися, та все ж ледь стримувався, щоб не закричати.

Ноти верхнього регістру ніколи не були сильною стороною Гурама Дарчія. За дванадцять років сімейного життя між чоловіком і дружиною частенько виникали сварки. Як на біду, коли йому найбільше потрібні були зв’я´зки, в нього зривався голос. Замість гучного крику з нього вихоплювались якісь рипучі звуки. А озвучування наболілого у такий спосіб було настільки ж принизливим, як і теперішнє становище Гурама Дарчія, який мчав сюди з міста, наче навіжений. Він тривожився через дружину та сина, а їм, виявляється, було байдуже, що спіткало б Гурама, якби той залишився в місті. Що було б з ним у разі вторгнення російської армії.

Тож Гурам Дарчія знав, що його крик має бути коротким, а слова — якомога виразнішими, щоб дійти до адресата та хай і не глибоко, то хоча б легко поранити. Тому що він засвоїв гіркі уроки з усіма тими обрáзами, які були за дванадцять років подружнього життя, і більше нікому не дозволить кепкувати з себе і чути власний писклявий голос.

Одначе перші слова, що їх вимовив Гурам Дарчія, мало чим нагадували ті слова, що їх полюбляв Гамлет.

— Я тебе нпитаааа аанкааазу збрайреечі і нневвиииводь із сссеб!!! — заволав він.

Віра Кекелідзе взяла наступний шматок печива, занурила його в чашку з чаєм, виловила ложкою кілька ягід з вишневого варення і, коли вже хотіла торкнутися зубами розм’яклого задоволення, знову пролунав грімкий голос чоловіка. Цього разу більш зрозуміло.

— Ти ще мене не знаєш і ми ще пппобачимоо, яаааак принижувати Гурама Дарчія! — Гурам підвівся. Потім ударив рукою по тарілці з супом, поплямивши рукав сорочки. Та він не звернув на це уваги і продовжив: — Не бути мені Гурамом Дарчія, якщо я не викину твого імені зі своєї свідомості! — для більшого ефекту він постукав пальцями по голові. — Не бути мені Гурамом Дарчія! Зітру з пам’яті твоє ім’я, а твоє прізвище — з документів! Зітру!

Тут Гурама підвів тембр, і він зрозумів, що далі таким тоном говорити не зможе. Він узяв чашку з водою і випив дві пігулки заспокійливого.

Помітивши ліки, Віра вдалась до несподіваного ходу і спитала:

— А чому дві п’єш?

— Я зараз не дві, а всі вип’ю! — він висипав на долоню ще кілька пігулок і закинув до рота. Так легко дванадцятирічний шлюб не забувають, тому Віра Кекелідзе підскочила й вигукнула: — Що ти робиш, помреш іще, дурню!

Щиро кажучи, в цьому реченні більше відчувалася тривога матері, ніж дружини. Та це нічого. Багато дружин стають схожими на матерів.

Від уваги дружини Гурам розгубився, але водночас йому стало приємно. Проте він не подав знаку.

— Помру то помру, — сказав він і запив пігулки водою. Віра повернулась на стілець, та варення і печива вже не торкалася.

Дві маленькі пігулки завжди допомагають Гураму. Ліки він купує у «Психотропній аптеці»[5] й завжди носить їх із собою. Пластинки з ліками лежать у кишенях його сорочок, піджаків, штанів, у гаманці, у бардачку машини, в шухляді робочого столу. Цей хімічний метод заспокоєння Гурам відкрив два роки тому. Символічно, що це припало на річницю погіршення стосунків із дружиною. Після цього прикладатися до чарки Гурам став рідко. Каже, що пігулки більш ефективні, і що головне — дешевші. Найбільше Гурам любить сина, потім — ці пігулки. Білі, маленькі, розміром з ґудзик, пігулки. На смак нагадують крейду, що її він жував колись у дитинстві, але результат настільки швидкий, що він полюбив і цей смак.

Дві маленькі пігулки розчиняються у Гурамо­вому тілі за дві хвилини, після чого приходить кількагодинне стійке відчуття спокою та псевдо­щастя. З чим це можна порівняти? Це почуття вагомості та підвищення самооцінки. Це ілюзія наближення до досконалості. Це незвичайна мож­ливість знецінення сутності проблеми. Це вхо­дження до простору спокою. Неадекватна оцінка подій. Це самовизволення з полону власних нервових розладів. Словом, це саме те,