Читати книгу - "Етюд із метеликом"

Любка ще від середини озера побачила Гілька — цього Вічного Діда, без якого годі було й уявити Сильце. Сидів на оброслому мохом праісторичному валунові, завмерлий, непорушний, наче й сам із сірого каменю витесаний. Здавалося, що він заснув під осіннім сонцем, як стара ящірка, що вибралася з нори трохи погрітися перед тим, як упасти в анабіоз. Та тільки-но Любка підігнала човен і скочила на берег, як він уже тут як тут — наче казковий Ох: невеличкий, худорлявий, з різким профілем і поруділою, ніби видубленою поліськими вітрами, лисиною, довкруж якої здійнявся догори білий вінчик колись розкішної куделі. Потупцяв трохи на місці викривленими по-кавалерійськи ногами в картатих сукняних капцях і прохально усміхнувся.

— Папіроску маш?

— Не маю, — сказала, витягаючи валізу з човна.

— А чого? Мо’, у Заозерному коперацію зліквідували? Чи папіроси вже не продають?

— Не курю я, діду Гільку. І купувати не маю для кого.

Він приклав долоню до правого вуха, відстовбурчив його вузлуватими пальцями в бік прибулої, поворушив сивими бровами, ніби щось пригадував, і раптом ударив руками об коліна.

— Любко, це ти? Справді ти?! Мекало-перемекало! Авжеж, ти! Любка-однолюбка! Отакої! Стіко часу десь пропадала — і нате вам: об’явилася, як із неба звалилася. Назовсім у село чи як?

— Чи як…

— Ну, то ще видко буде. Добре, що приїхала, вельми добре. А тут тебе не забули. І досі згадують, надто, як прихопить кого якась болячка екстрена. Правильно зробила, що вернулася. Сказано ж: де народився, там і знадобився. А по-моєму вийшло, трясця його матері! По-моєму! — Дід аж притупнув ногою, що нагадувала дугу, обтягнуту сірою холошею, і, здається, вже готовий був піти навприсідки, але вхопився рукою за поперек і зупинився. — Хай теперка оті плетухи язики свої довгі понадкушують або й зовсім повідкушують. Бо одні й досі годзікають, буцімто Любка свою вовчицю застрелену оживила і з нею до лісу втекла, а инші блутають — у озері втопилася. А я казав, що ти вернешся. Казав! Бо знав! О, Гілько все знає! — Дід стишив голос до шепоту. — Відєніє мені було. Ніби на озері хвилі піднялися, високі та чорні, як ото в окіяні, коли буря. А між ними — ти. То тебе аж до неба підкидає на тих хвилях, а то донизу жбурляє й піною білою накриває. Ну, думаю, пропала Любка-однолюбка. Та ти, як ота рибина, — блись і знов угорі, над водою. Підпливаєш до берега, а вийти не можеш, бо хвилі човна назад забрати хочуть. Мо’, і забрали б, еге ж, точно забрали б, та тутка я встаю з каменя, з ось цього самого, і руку тобі подаю — отако простягаю, хоч знаю, що хвиля й мене може накрити. Ти хапаєшся за мої пальці, виходиш, як ота, як її?… Як Ахродіта з морської піни. Обіймаєш мене за шию, крепко-крепко, як колись моя Ганка в молодості обіймала, і цьом-цьом просто в губи. Ну чого ти? Їй-бо не брешу! Щоб я на місці провалився! А тоді папіроску простягаєш — довгу таку, аліганцьку, із золотими буквами… І плєшечку казьонки. «За те, що спасли мене від неминучої погибелі», — кажеш. Отаке відєніє. Я ж трохи… той… Ну, як і ти… Знаюся…

Любка усміхнулася — зістарівся дід, висох, як старе дерево, аж поскрипує зношеними суглобами, а фанаберії як були, так і лишилися, ніщо його вже не змінить. Вона глянула зблизька й зрозуміла, що дід Гілько майже сліпий. Того й упізнав її тільки з голосу. І до озера кидався лише на плюскіт води та шурхіт човна об пісок.

— Не забудь: я тебе перший стрів. І першим маєш мене зцілити. Од чого? Та от якась полуда, холера б її взяла, більма затягнула. А ти все можеш. О, ти, Любко, така… така… Та без тебе нас тут вовки ледь було не стребили, дощі мало не втопили. О, що тут було! Яке тут діялося-віялося, крутилося-вертілося, поки ти десь свою вовчицю оплакувала та на село гнівалася!

— Вигадуєте ви, діду Гільку. А на очах у вас, мабуть, катаракта. Її зараз позбавитися просто. Але трави не допоможуть — у клініку вам треба, до офтальмолога, щоб операцію зробив.

— Якого ще такого тальмолога? — дід знову приклав долоню до вуха.

— До окуліста, діду.

— Так би й сказала, що до окуліста, а то видумуєш, як буцімто з Америки приїхала… І скіко то тре’ буде заплатити тому окулісту? І де я такі пеньонзи візьму? У мене пенсія куца, як заячий хвіст. Ти не віднікуйся, Любко, і не цурайся мене. Я вже другий рік тебе жду. Як учепилася ота сліпота, так і став ждати. Вийду до озера, сяду та тіко одне й думаю: пливи, пливи, Любко, хутчіше, хутчіше вертайся додому. Через моє ворожіння ти й вернулася, бо я тебе отако думкою й прикликав, приворожив, значиться…

— Такий із вас, діду, ворожій, як із пательні ракета. Менше б до чарки прикладалися, то й на операцію зібрали б помаленьку.

— А ти куди шпаціруєш — до свеї хати? — Дід удав, що не почув про чарку. — Вона ж на відшибі, під лісом, а тут, ближче до озера, стіко покинутих пусток. Вибирай, яку захочеш.

Любка не хотіла вибирати. Вона приїхала до своєї доми, до того маленького світу, за яким так стужилася. Тільки-но перейшла місток, як у ніздрях залоскотав густий грибний дух.

«Цікаво, — подумала, — це аж із лісу чи від садка, куди колись перенесла кілька грибниць із на­­дією завести свої гриби? Якщо грибниця прижилася, то вже зараз можна буде червоноголовців на юшку назбирати».

Хата — як покинута сирота. Дощі обмили блакитну фарбу на дерев’яних стінах, вітер зірвав шиферний дашок над вхідними дверима, вікна — як оті дідові очі, затягнуті сірою полудою. Защеміло серце, підступили сльози. Хотілося впасти на коліна перед порослими травою східцями. Але тільки-но стала згинатися, як за шибою біло хилитнулася фіранка. Любка хутко вирівнялася й прикипіла очима до вікна валькірчика. З-за відсунутої вбік шторки за нею пантрували чиїсь перелякані очі. Натиснула на клямку — двері не замкнені. Увійшла в сіни, пропахлі затхлістю, штовхнула двері до кімнати. Дівчина — та яка там дівчина? — дівчинка-політок, худенька, цибата, як журавлик, сіроока, світлокоса, обгорнута зеленою хусткою-шальохою, кинулася до порога. Мабуть, хотіла прослизнути повз Любку, вискочити з хати, але останньої миті все-таки зупинилася, зняла з плечей хустку й подала Любці.

— Не сердьтеся на мене! Я нічого тут не взяла! От перехрещуся! Тільки хустку вашу накинула, бо чогось зимно стало. А вона все-одно злежалася, її провітрити треба було. Я в куфер учора гілочок багна поклала, щоб міль