Читати книгу - "Хранителі"

Його широке обличчя завжди було спокійним, як у корови, але в зелених очах світилася життєва сила та якась неврівноваженість і дивний голод, як у дикої тварини на кшталт очеретяного кота. Люди з таким поглядом трапляються рідко. Незважаючи на свою колосальну енергію, він видавався доволі спокійним. Вінсент міг годинами чекати на здобич, скоцюбившись і не розмовляючи.

У вівторок о 9:40 ранку Наско почув, як засув між гаражем та будинком голосно клацнув, хоча це й трапилося набагато пізніше, ніж він очікував. Двері прочинилися, голосно дзвякнувши, і доктор Дейвіс Везербі, ввімкнувши світло в гаражі, потягнувся до кнопки, щоб підняти великі секційні двері.

— Стій! — піднімаючись, промовив Наско, вигулькнувши побіля блакитно-сірого «кадилака», що належав доктору.

Везербі здивовано закліпав.

— Хто, в біса…

Наско підняв «Вальтер P-38» із глушником і зробив один постріл доктору в обличчя.

Клац!

Не договоривши, Везербі впав на спину просто у пральню, розфарбовану в яскраві жовті та білі тони. Падаючи, він головою зачепив сушилку і металевий возик для речей, який покотився до стіни.

Вінс Наско не турбувався через шум, оскільки Везербі був нежонатий і жив самотою. Він схилився над трупом, який під час падіння відкрив двері, й обережно поклав руку доктору на обличчя.

Куля втрапила Везербі точнісінько в лоба, на кілька сантиметрів вище носа. Крові натекло мало, позаяк смерть настала миттєво, а вистріл був не таким потужним, щоби пробити череп наскрізь. Карі очі Везербі були широко розкриті. Він виглядав здивованим.

Вінс провів пальцями по теплій щоці Везербі, а потім по шиї. Закривши незряче ліве око, а потім — праве, хоч і знав, що завдяки посмертним м’язовим реакціям вони відкриються через кілька хвилин, він промовив з глибокою вдячністю, яка добре відчувалася у його тремтячому голосі:

— Дякую. Дякую, докторе. — Відтак Вінс поцілував заплющені очі мерця. — Дякую.

Відчуваючи приємне тремтіння, він підняв з підлоги ключі від машини, пішов у гараж і відчинив багажник «кадилака», намагаючись нічого не торкатися, щоб не залишати відбитків. Багажник був порожній. Чудово. Вінс виніс труп Везербі з кімнати для прання, поклав його в багажник і зачинив.

Вінсу наказали, щоб тіло доктора ніхто не знайшов до завтрашнього дня. Він не знав, чому цей час відігравав таку важливу роль, але пишався своєю бездоганною роботою. З цієї причини Вінс повернувся у пральню, поставив металевого возика на місце і перевірив, чи у приміщенні все лишилося на своїх місцях. Задоволений оглядом, він замкнув двері у жовто-білу кімнату ключами, що їх забрав у Везербі.

Відтак вимкнув світло у гаражі, пройшов крізь напівтемне приміщення і зупинився перед бічними дверима — тими самими, через які зайшов уночі, зламавши миршавий замок за допомогою кредитки. Ключем доктора він відкрив двері й вийшов з будинку.

Дейвіс Везербі мешкав у Корона-дель-Мар, звідки рукою було подати до Тихого океану. Вінс припаркував свій мікроавтобус «форд», випущений два роки тому, за три квартали від будинку доктора. Він із задоволенням пройшовся назад до машини; прогулянка збадьорила його. Шлях пролягав повз чудові садиби. Тут можна було помилуватися різноманітними архітектурними стилями: дорогі іспанські casas[3] чудово гармоніювали з охайними будиночками, яких було чимало на Кейп-Коді. Всі садиби вирізнялися пишністю і доглянутістю. Завдяки пальмам, смоквам та оливковим деревам на тротуарах завжди панував затінок. Бугенвіллії вигравали міріадами червоних, коралових, жовтих та помаранчевих квітів, втім, як і хвощі. Гілки палісандрів теж були заквітчані пурпуровим круглястим цвітом. У повітрі відчувався аромат трахелоспермуму[4].

Вінсент Наско був у чудовому настрої: він почувався сильним і могутнім, а головне — живим.

3

Трейвіс і пес по черзі виривалися вперед. Вони довго йшли, аж поки Трейвіс не згадав, що зовсім забув про той відчай та цілковиту самотність, які й привели його до підніжжя Санта-Ани.

Великий замизканий пес супроводжував його аж до пікапа, що стояв на узбіччі сільської дороги під розлогим гіллям величезної канадської сосни. Зупинившись біля машини, ретривер озирнувся, наче щоб подивитися, який шлях вони подолали.

У безхмарному небі кружляло гайвороння. Здавалося, що його відправив на вивідки якийсь гірський чарівник. Темні дерева, що юрмилися довкола, нагадували бастіони казкового зловісного замку.

Хоча ліс виглядав досить похмуро, сільський путівець, на який вийшов Трейвіс, заливало сонце. Земля була запечена до блідо-брунатного кольору і вкрита дрібною м’якою пилюкою, яка здіймалася при кожному кроці Трейвіса. Він не міг збагнути, як непоборний і майже відчутний страх міг так несподівано перекреслити цей погожий день.

Уважно дивлячись на ліс, з якого вони щойно втекли, пес уперше гавкнув за останні півгодини.

— Досі женеться за нами? — запитав Трейвіс

Пес глянув на нього і сумно заскавчав.

— Так, — відповів Трейвіс. — Я теж його відчуваю, хоч це й безглуздя… Але що воно, в біса, таке, малюче? Га? Що то за чортівня?

Пес різко здригнувся. Він був нажаханий, і Трейвісу від цього стало ще страшніше.

Він опустив задній борт машини і промовив:

— Залазь. Я вивезу тебе звідси.