Читати книгу - "Валеріан та місто тисячі планет"

Валеріан удав, ніби обмірковує цю перспективу.

— Гаразд… — задумливо проказав він. — Розумієш, така робота викликає спрагу.

І стрімко, немов блискавка, Валеріан однією рукою ухопив її напій, а іншою схопив її за руку, потягнувши її довкруж і вниз, перекинув і поклав її поруч із собою. Відтак піднявся на лікті й усміхнувся до жінки зверху. Сьорбнув засолодкого напою й промовив:

— О, так вже краще.

Лорелін стежила за ним неначе за вкрай надокучливим малюком, який тільки починає ходити.

— Не надто професійно, майоре, — відповіла вона з удаваним розчаруванням у голосі.

— Годі хвилюватися, сержанте. На тестуванні пам’яті я одержав найвищі двісті балів.

— І коли то було? Десять років тому?

— Учора! — захищаючись, відповів Валеріан.

— Що ж, вражає. Але пан майор про щось таки сьогодні забув.

— Гадаю, ні, — безтурботно відповів Валеріан. На його обличчі промайнула тінь сумніву, і він додав з виразом обережної байдужості. — А про що саме?

— Про мій день народження.

«Гіршого за те немає нічого», — подумав він.

— О, ні! — Валеріан аж обвис, спопелівши від сорому, насилу повертаючись зі своїх мрій на землю.

Лорелін скористалася його засмученим станом, обвила навколо його талії одну зі своїх довгих і красивих ніг, у яких таїлася прихована сила, і, використавши власну Валеріанову вагу, на його подив, перевернула його так само акуратно, як і він її кілька секунд тому. Злегка всміхаючись, вона забрала в нього прохолодний напій.

Валеріан дививсь, як вона й собі робить ковток, анітрохи не хвилюючись через його забудькуватість. Лорелін була надійною на всі сто й водночас вельми непередбаченою; ніхто з тих, кого він знав, не міг настільки природно поєднувати в собі ці риси. Вони разом працювали вже два роки, і за цей час вона залишила далеко позаду усіх його попередніх партнерів. Він буквально пишався всім і поважав усе, що бачив у ній. Проте думки, що ворушилися в його голові, коли її споглядав, він проганяв геть, бо ж Лорелін виявилась невразливою до Валеріанових чар, а чари ті були чималі, навіть якщо признавався він у тому тільки самому собі.

Утім, наразі в його всесвіті все йшло добре. Лорелін не робила спроб змінити позу, а сьорбала й далі напій, вивчаючи його блакитними очима, в яких світився сміх.

— Кажуть, що провали в пам’яті перша ознака старіння, — провадила вона. Її очі звузилися, зосереджуючись на чомусь. — Після сивини, — виправилася вона. Потому простягла руку, щоб погладити його волосся й вирвала одну з волосин.

— Ой, — зойкнув він.

Вона помахала волосиною перед ним як зброєю і тріумфально запитала:

— Бачиш?

Волосся він мав темно-коричневе, а той зрадливий волосок, що вона йому показала, — зовсім ні. Якусь мить він удивлявся в нього, а потім підозріливо поглянув на Лорелін.

— Ти його висвітлила, коли я спав! — сказав Валеріан.

Лорелін засміялася.

— Авжеж, — відповіла вона, всміхаючись, — ото мені робити більш нема чого.

Сиве волосся. Він старіє у віці двадцяти семи років. Не дуже втішна думка. Валеріан знову зосередив увагу на красуні, що сиділа перед ним. Її розкішне волосся блищало на сонці, і в ньому вже напевно не було сивини.

Він потягнувся і зняв невеличке неслухняне пасмо з її обличчя, затримавши доторк до її шкіри.

— Я почуваюся кепсько від того, що забув про це, — сказав він. А потім із дещо хтивою усмішкою запитав:

— Що я можу зробити, щоб виправитися?

— За три хвилини починається спуск, — почувся немов порізаний на шматки, механічний голос. Поруч із ними маленька чорна капсула заблимала червоним світлом. Заплющивши очі, Валеріан невдоволено скривився. «Усе геть невчасно», — подумав він.

— За три хвилини ти жодному ділу не доведеш краю, — ущипливо відповіла Лорелін, широко всміхаючись і вислизаючи з-під його руки.

Валеріан потягнувся до неї, грайливо й водночас благально.

— Та годі… — улесливо протягнув він, не маючи жодних ілюзій, що вона мовчки погодиться, але ж не міг він не зробити хоча б спроби.

Лорелін удавано серйозно насварила його, проте її видавала ледве помітна усмішка.

— Цур йому, парубче, не починай нічого, чого б не міг завершити.

— І хто ж тебе навчив отакої дурниці?

— Моя мама.

— О… вибач, — сьогодні в нього був що не постріл, то в яблучко. Спочатку сивина, потім він забув про її день народження — як узагалі в біса це сталося? І нарешті ненавмисно образив її маму.

Лорелін натиснула на кнопку, що мерехтіла червоним, і в їхній маленький рай увірвалася реальність.

Нараз океан упинив свій рух, а пальми — мляве маяння. Зупинилися хмари. Чайки, які кружляли в повітрі, завмерли в польоті. Блакитне небо, що склепінням висіло над ними, розкололося, немов розтрощена крига, і хутко розтануло, відкривши знайомий чорний металевий інтер’єр їхнього корабля «Інтрудер Екс-Бі 982», або, як уїдливо називав його Валеріан, «Алексиного будинку».

Обидва агенти в купальних костюмах потьопали босоніж коридорами «Інтрудера». Лорелін ішла бадьоро, готова стати до роботи, а Валеріан плентався за нею назирці, як цуцик, що сподівається господаревої ласки.

— Годі, Лорелін, — улесливо почав він, коли вони проходили повз ряди моніторів, порожні скафандри та різноманітне обладнання, — я ж знаю, що подобаюсь тобі. Навіщо заперечувати очевидні факти?

Вона обдарувала його нищівним і водночас веселим поглядом. Він і гадки не мав, як це їй вдавалося.

— Це очевидно? — з її слів сарказм стікав, немов концентрованою кислотою, що могла б випалити перебірки на кораблі.

Але Валеріан не здавався.

— Аякже, — казав він далі. Ясна річ, він жартував. Гаразд, принаймні трохи. — Не переймайся надто. То ж цілком природно. Маленьких правильних цяцечок з елітною освітою завжди ваблять такі погані хлопці, як я, що мандрують галактикою.

— Моя елітна освіта навчила