Читати книгу - "Джордж і корабель часу"

запитав Джордж, спершись на Бульцмана, — йому раптом стало важко стояти на ногах. Стільки часу пробувши в невагомості, він почувався тепер важким, як мішок піску. Дуже неприємне відчуття... Якби можна було в ту хвилину повернутися в космос, він би тут же застрибнув у корабель.

— Вони назвали це місце якось дуже дивно, — повільно промовив Бульцман.

— Дивно — то як? Пустеля Ха-ха? — запитав Джордж.

— Ну не аж так, — сказав Бульцман. — Вони назвали його Едем.

— Едем? — перепитав Джордж. — А де це взагалі? Цього вони не сказали?

— Ну... тут якраз зовсім не до хихоньок, — мовив Бульцман. — Координати цього місця збігаються з координатами точки, з якої ми вирушали. Ми недалеко від стартового майданчика, з якого полетіли в космос.

— Що?! — Джорджеві запаморочилося в голові. — Я стою на дні висохлої річки посеред пустелі, а ти кажеш мені, що це місце має координати Космодрому-2? Але ж той був серед полів, недалеко від Фокс-бриджа!

Підступний вітер жбурнув їм в обличчя пригорщу сажі.

— Напевно, боти щось переплутали, — сказав Джордж, випльовуючи частинки, які потрапили йому до рота. — Це явно не те місце, де я колись жив.

— Боюся, що вони кажуть правду, — мовив Бульцман. — Схоже, «Артеміда» таки доставила нас додому.

Он там, — він тицьнув на голу пустелю, — колись був Фоксбридж.

Джордж гепнувся на землю.

Розділ другий

озплющивши очі, Джордж побачив, що лежить на твердій запорошеній землі, а над ним схилився стривожений Бульцман.

— Материнко моя, ну нарешті! — радісно скрикнув робот. — А я вже думав, що ти впав у кому!

Джордж насилу сів. У голові паморочилося від палючого сонця, безкінечної мандрівки, екстремального приземлення й химерних новин. Це місце має ті самі координати, що й колишній космодром біля його рідного Фоксбриджа. Що це означає? Що тут сталося? Як мирні зелені поля могли перетворитися на безлюдну пустелю? Чому її називають Едемом? Він бачив перед собою тільки надсучасних міні-ботів, які пожирали його пошарпаний корабель, і голий краєвид, з якого наче хтось зішкріб будь-які ознаки життя.

— Нічого не розумію, — сказав хлопець, хапаючись за Бульцмана, щоб знову не впасти. Він відчув, як хвиля паніки піднімається хребтом аж до мозку.

— Це доволі важко осягнути, — збентежено відповів Бульцман. — Здається, на світі минуло набагато більше часу порівняно з тим, скільки тривала наша подорож. Дивно, що боти сміються з мене... Невже я аж так застарів?

Спритники-боти встигли розібрати майже весь космічний корабель. Його частини зникали десь далеко в пустелі: їх несли на собі сотні мініатюрних роботів, які весело потенькували, проходячи повз. Джордж витріщився їм услід.

— Вони забрали майже весь наш корабель!

— По-моєму, йому настав кінець, — відповів Бульцман. — «Артеміди» більше нема.

— Але ж то наш корабель! — вигукнув Джордж. — Ану ж він знову буде нам потрібен?

— Навіщо? — розсудливо запитав Бульцман. — Ми вже побачили космос. Тепер треба з’ясувати, що коїться вдома.

— Це не наш дім! — відказав збитий з пантелику Джордж, який відмовлявся в це вірити. — Цього просто не може бути! Сталася якась помилка...

Він пригадав повідомлення, які вони отримали на борту корабля. Невже за той короткий час, що вони були в космосі, на Землі трапилася якась глобальна катастрофа? Але як таке могло статися? Що взагалі відбувається? Тут мусить бути якесь пояснення... Незабаром він повернеться додому, до своїх рідних і до Енні, й вони всі посміються з того, що він собі навигадував.

— Може, й так, — невпевнено мовив Бульцман, — але зараз нам треба йти.

— Куди йти? — запитав Джордж, який не бачив навколо жодного місця, до якого можна було б рухатися. «В одному Бульцман таки мав рацію, — подумав він. — Досліджувати космос було у сто разів простіше!»

— Треба знайти для тебе воду і дах над головою. Боти — наша єдина надія. Треба мерщій іти слідом за ними, поки вони не зникли з очей. Застрибуй мені на спину!

Джордж спробував заскочити, але нічого не вийшло: сонце безжально палило, він був втомлений, а громіздкий скафандр із кисневим балоном тягнув донизу. Врешті-решт Бульцман сам підняв хлопця. Перекинув його через плече й побіг.

— Ой! Ай! — зойкнув Джордж. — Це ще гірше, ніж входження в атмосферу!

Робот, широко переступаючи, мчав уперед. Джорджа немилосердно трясло й кидало з боку на бік, але Бульцман не зважав. Він не зводив очей із ботів-збирачів. Сонце тим часом нещадно припікало.

Навіть догори дриґом Джордж бачив, що вони біжать безлюдним місцем, де нема жодної ознаки життя.

— Чому тут нікого нема? — гукнув він до Бульцмана. — Де всі дороги, будинки й ферми? Куди зникли люди?

— Не знаю, — відповів робот. — Напевно, тут щось сталось і змусило їх...

Він раптом зупинився мов вкопаний, аж Джордж ударився об його металеву спину.

— Ай! — скрикнув хлопець. — Боляче!

— Т-с-с! — цитьнув на нього Бульцман. — Попереду боти. І мені не подобається їхній вигляд!

Джордж повернув голову набік і побачив удалині великих випуклих чорних роботів, які рухалися поперек пустелі, наче жуки-олені. Вони прямували туди, звідки прийшли Джордж і Бульцман: до місця, де приземлився їхній корабель.

— Що вони роблять? — запитав Джордж.

Дивні, небезпечні роботи крокували пустелею — це видовище було таке моторошне, що якби хлопець не висів