Читати книгу - "Позначена блискавицею"

По дорозі перестріла Валю Шульгу, медсестру дитячого відділення. Та мовчки кивнула у відповідь на привітання й окинула її якимось дивним поглядом. Ольга вже піднімалася ліфтом нагору, а той несподіваний погляд, здавалося, прилип до неї.

Торкнулася дверей кабінету № 95, і вони безгучно прочинилися. Микола Матвійович підвівся їй назустріч — кремезний, трохи вайлуватий, він чимось нагадував великого доброго ведмедя. В очах його промайнув той самий дивний вираз, що й у Валі, і Ольга відчула, як у спину їй війнуло холодом.

— Викликали, Миколо Матвійовичу?

— Ти не хвилюйся, Олю. У нашій лікарні твоя донька…

— Яна?!

— Сідай, Олю. Безпосередньої загрози її життю вже нема…

— Прошу вас, кажіть усе як ві

— Я підозрюю електротравму. Ураження блискавкою. Після грози Яну знайшли непритомною.

— Де?

— У парку за містом, де березовий гайок…

— Вона була там… сама?

— Очевидно. Її знайшли випадкові перехожі. Я перевів на свій екран усі дані про стан Яни. Зараз увімкну.

— Де вона лежить?

— Сьомий поверх, четвертий бокс.

Різноколірні цифри на дисплеї вишикувались у стрункі стовпчики. Треба зосередитись… Вихідні дані: температура тіла, тиск, пульс, частота дихання, лінія кардіограми, експрес-аналізи… Стан на двадцять четверту годину… На першу годину ночі… Другу… Антропометричні виміри… Супутні дані… Комплекс реанімаційних заходів… Призначення на наступний день… Прогноз… Усе.

— Я хочу побачити її…

— Олю, ти зовсім біла. Може, дати тобі щось із ліків?

— Нерви, Миколо Матвійовичу. Чи й ви, як усі, гадаєте, що в мене їх нема? Обійдусь без ліків, мене не так легко збити з ніг…

— Навіщо ж так, Олю…

— Пробачте. Сама вже не тямлю, що кажу… Сьомий поверх, четвертий бокс… Янко, донечко!

На тлі білого простирадла іще темнішим здається її волосся. На високому чолі болісно зламалися тонкі брови, немов чаїні крила, загострились вилиці. Зараз Янка ще дужче схожа на Таню Воронову, там, на пам’ятнику, може, тому, що так само застигла, непорушна… Ольга знала — її ніхто не потурбує, а тому дозволила собі обхопити голову руками й міцно заплющити очі. Для неї, незмінно врівноваженої та доброзичливої, закутої роками звички у стриманість, як у панцир, це було те саме, що для іншої — розридатись уголос, затужити у розпачі… Криком небо розтинати, за словами Янки.

Із щоденника Яни Чепіль

Ти ніколи не згадувала про це, мамо. Мабуть, гадаєш, що я все забула. Скільки тоді було мені років? Не більше п’яти. Та я пам’ятаю…

Ми з тобою летіли на літаку. До татка летіли. І оту поли вже заходили на посадку, щось сталося. Здається, заклинило шасі, і ми ніяк не могли сісти. Літак робив величезні кола, і всі пасажири були наелектризовані тривогою: скільки ж це триватиме? Біля нас сиділа жінка, гарна жінка із русявою косою. Раптом вона почала голосно ридати, притискаючи до себе маленького сина. Я злякалась того крику та безтямних її очей і поглянула на тебе, мамо. Ти сиділа спокійна, тільки трохи бліда, і я спитала в тебе, чого тіточка кричить і хлопчик чого плаче, а ти сказала, що в неї, мабуть, щось болить або в хлопчика щось болить і мама злякалася за нього; не лякайся, доню, іще сказала ти, все гаразд, бачиш — я спокійна, я не кричу й не плачу, отже, все нормально, і скоро ми будемо на землі… ти ні на кого не звертай уваги, ти дивись лише на мене, доню, я впевнена, що все буде добре. Знаєш, мамо, я тоді й справді не злякалася. Лише через кілька років, коли підросла й порозумнішала, я пригадала все це і збагнула, чому ти тоді зробила так, мамо. Ти хотіла вберегти мене від панічного жаху, що охоплював людей у літаку, від смертельного страху, що мучив би мене до останньої хвилини, якби сталося найгірше… А коли все скінчилось добре й ми нарешті вийшли з літака, ти підхопила мене на руки і так сильно притисла до грудей, аж я почала пручатись. Я ніколи не говорила тобі, що не забула про це…

Не дивно, що в тебе стільки сивини, матусю. Інші вміють плакати — їм легше. А ти якось сказала, що давно вже розучилась плакати. “Сльози — камінь, і серце — камінь, і у небі не сонце — камінь…” Ти сама закула себе в міцні лати незмінної витримки, професійної привітності, зовнішнього спокою. Так, твоя робота цього вимагає. Але навіть удома ти не можеш позбутися цієї оболонки— чи так уже зжилася з нею? Усі свої прикрощі ти ховаєш у собі, щоб не завдати клопоту комусь іншому. Мене ти оберігала, бо я була маленька, татка — тому, що в нього складна, напружена робота і він мало буває вдома… Але ж я вже виросла, мамо, і почала помічати те, на що не звертала уваги раніше.

Коли ти скидаєш старомодні окуляри, очі, твої втомлені очі, стають добрі та беззахисні. Але це триває лише якусь мить… Мабуть, через те й не хочеш ти замовити собі нарешті контактні лінзи, хоч скільки я