Читати книгу - "Муссоліні"

про насправді масовий міф, проникливий завдяки пропаганді й, безпереч­но, дієвий для підтримання «консенсусу», але не тотожний самій пропаганді з огляду на притаманну фашизму «політичну релігійність»37. Характерною рисою фашизму (як і комунізму та націонал-соціалізму) є міфологічно-символічний підхід із залученням містицизму та міфологізації «вождя». При цьому фашизм керувався не якимись застарілими образами домодерного періо­ду, а використовував принципово нові характери, що з’явилися у масовій політиці на початку століття (характери, схильні до сакралізації, ба навіть до міфологізації публічної сфери) у відповідь на вимоги сучасності та нові політико-екзистенційні виклики. Отже, харизму Муссоліні, як і інших диктаторів, що домінували на політичній арені в першій половині двадцятого століття, не можна вважати звичайним продуктом пропаганди. Це явище треба розглядати як частину політичної концепції, характерної для масових революційних рухів, що з’явилися на початку століття.

За роки режиму міф про Муссоліні дав паростки у різних соціальних і культурних складових тогочасного італійського суспільства, кожна з яких створила власний образ вождя: сквад­ристи початкового періоду вбачали в ньому керманича – кондотьєра; «найближчі соратники» – державного діяча; народ із сіл і провінцій – доброго батька. Щодо часових меж, міф про Муссоліні структурувався й узгоджувався з потребами конкретних етапів історії на шляху становлення режиму: від рятівника батьківщини одразу після жовтневого «маршу на Рим» у 1922 році відбувся перехід до образу засновника імперії (після війни в Ефіопії) та, врешті-решт, до Ангела Миру, що поширився серед більшості італійців після конференції в Монако у вересні 1938 року.

Харизма Муссоліні сягнула апогею в 1936 році після перемоги в Африці, а тьмяніти почала насамперед через участь Італії у військових конфліктах, кульмінацією чого стало рішення вступити у війну на боці Німеччини у червні 1940 року. Зачарованість італійців своїм дуче тривала довго, але вщент розбилася саме через руйнівний результат воєнних операцій – у драматичному крещендо швидко зійшлися прояви ненависті, обурення та прокльони нації, яка не витримала перших тягот війни й набула недвозначних ознак повного колективного розладу на тлі подій 25 липня – в день його відсторонення та 8 вересня – в день справжнього морального та життєвого колапсу.

Безперечну чарівність цієї людини – адже ця чарівність частково пережила знищення публічного образу після руйнівного фіналу війни – демонструють події, пов’язані зі створенням Італійської соціальної республіки[12] в 1943 році. Аналізуючи причини, що підштовхнули меншість італійців об’єднатися з республіканським фашизмом і взяти більш-менш безпосередню участь у конфлікті, який доволі швидко перетворився на криваву громадянську війну, безумовно, варто зазначити загальнолюдську та політичну відданість Муссоліні як лідеру й особистості, що зіграла провідну роль у купі з вірою в його політичні здібності. Це демонструє, наскільки гостро відчувався ідентифікаційний зв’язок між дуче та батьківщиною, між дуче та Італією серед активних верств населення. На підтвердження можна навести досить показовий приклад Філіппо Томмазо Марінетті та Джованні Джентіле, відомих інтелектуалів і яскравих особистостей, яким вдалося в кліматі політичної та громадянської демобілізації, що крокувала слідом за перемир’ям 8 вересня, доволі легко відокремити власну долю від долі фашизму, який почав утрачати позиції. Обидва вони обрали Салó. І для обох емоційний зв’язок із Муссоліні та повага до нього виявилися вирішальними. Незважаючи на хворобу (він помре 2 грудня 1943 року через зупинку серця), Марінетті мотивував своє приєднання до Італійської соціальної республіки в листі до дуче від 18 жовтня 1943 року. В цьому листі він розповідав про «несамовитий біль від того, як на його очах убивають Італію, тебе та фашизм»38. Щодо Джентіле, його рішення взяти на себе керівництво відродженою Італійською академією невипадково вистигло після розмови з Муссоліні, яка відбулася на озері Гарда 17 листопада 1943 року і яку в одному з листів до своєї доньки Терезіни філософ назвав «надзвичайно хвилюючою». Наприкінці цієї зустрічі він нібито звернувся до міністра освіти Італійської соціальної республіки Карло Альберто Біггіні, який виступив посередником зустрічі, зі словами: «Або Італію буде врятовано з ним, або ми втратимо її на довгі століття»39.

Роздуми щодо міфу про Муссоліні не будуть повними без згадки про його живучість у період після Другої світової війни, коли цей міф зберігався у зовсім невеличкому (але історично та політично значущому) осередку італійського неофашизму. Ветерани Салó й особи, що ностальгували за цим двадцятиріччям, спромоглися зберегти та захистити свою політико-екзистенційну ідентичність упродовж майже п’ятдесяти років, головно завдяки створеному на честь засновника фашизму культу. Використовуючи іконографічне відображення дуче, захищаючи з нотками сентиментальності й релігійного благоговіння його нещасливу політичну долю та драматичний життєвий шлях, ритуально вшановуючи його рідні місця, «фашисти часів демократії» зробили свій внесок, зберігши останні промені міфу про Муссоліні. Хоча перші документальні матеріали для історичного вивчення постаті Муссоліні були надані після війни безпосередньо представниками неофашизму, а саме Едоардо та Дуіліо Сусмелями (редакторами твору Муссоліні «Opera omnia») або тим-таки Дуіліо Сусмелем і Джорджіо Піні (авторами великої біографії дуче в чотирьох томах), усе ж таки в більшості творів і статей, що походять із цього середовища, постать Муссоліні майже завжди відображається з ухилом у бік міфології всупереч історії, їм зазвичай притаманний патетично-ностальгійний і винятково антиісторичний тон, дуже типовий для «переможених історією»40. Символічним у цьому контексті є тон маніфестацій, неофіційно організованих Італійським соціальним рухом (ІСР) протягом 1983 року з нагоди сторічного ювілею Муссоліні. В збірці документів, присвяченій цій даті, можна прочитати доволі пишномовні твердження, які доводять – постать диктатора практично на п’ятдесят років пережила своїх невтомних прихильників: для Піно Ромуальді, помітної особистості республіканського фашизму й видатного представника ІСР, настанови Муссоліні треба вважати «вічними цінностями, такими ж віч­ними, як міф про Муссоліні, що став окремою цінністю»41. На думку Джузеппе Нікколаі, авторитетного представника «лівих» рухівців[13], «поховане на площі Лорето насіння дасть свої плоди. Муссоліні – не спогад. Це – надія»42. За словами Джованні Вольпе, редактора та сина відомого історика Джоаккіно Вольпе, «спогад про плекану їм вимогливу любов до італійського народу, його дії порівняно з тим, що наробили ті, хто прийшов після нього, образ керманича, якого потребують умови мира-війни, характерні для наших часів, – усе це спонукає до створення нового міфу про Муссоліні»43.

Але, як відомо, в останні роки навіть офіційні хранителі міфу про Муссоліні вирішили переглянути власні позиції, про що свідчить нещодавня трансформація руху ІСР як партії фашистського штибу в Національний альянс – політичне формування демократичних правих сил націонал-консервативного спрямування. В 1994 році засновник і президент цієї нової політичної сили Джанфранко Фіні визначив Муссоліні як «найвеличнішого державного діяча століття»44 – умовний рефлекс, що миттєво призвів до гучних іміджевих втрат Фіні, – але пізніше він погодився, що Муссоліні – це персонаж, якого треба