Читати книгу - "Ще раз, капітане!"

Ніколи й нізащо, хай навіть передо мною вигулькне сам диявол із пекла!

А ти, Клементино…

Та ні, довго так не вистою. Треба сісти. Закурити б зараз.

Як же це було?

Я вирушив у дорогу.

Коли це було?

Увечері. А все через Клементину. Я не хотів завдати їй клопоту, заставши якогось клієнта в крамничці. Серед білого дня я можу хіба що сказати все, що думаю, й натовкти тобі мармизу, Калле Странде, нехай навіть на найбільшому стокгольмському майдані. Але Клементину я не міг осоромити, не такий я чоловік.

І ця заряджена штучка обтяжувала мені кишеню. Ідеш, плуганишся. Добираєшся до тої крамнички. Зачинена вона. Коло дверей стоїть Клементина. А тобі ноги підкошуються, це ж бо Клементина. Та ще ота штучка-дрючка… Ходити й тягати такий брухт у кишені… Тут — як з моста у воду, плюсь, та й бувайте здорові. Таж можна ясно висловитися й кулаками повимахувати — ото й скажеш усе, що мав сказати.

Еге ж, ось вона стоїть. Синок вчепився їй за спідницю, а ще один кричить десь там у кімнаті. Чи то вона зблідла, чи то електричне світло дало такий відтінок?

Вона мовчить, а я вітаюся:

— Клементино, це я, Юліус.

— Калле буде вдома не раніш як за годину. Він на зборах, — відказує вона.

Немов боїться зостатися віч-на-віч зі мною.

Я мовчу.

— Прошу зайти, пане Фрідлеве, й присісти, — каже нарешті Клементина.

Заходжу на кухню, дивлюся на цю жінку. Незле вони живуть. Мають їдальню — це колишня Клементинина дівоча кімната. Розкішно накритий стіл, неначе ось-ось почнеться забава. Повно розмаїтого начиння. Отож дивимося одне на одного.

— Я лишень хотів тобі, Клементино, сказати кілька слів, — мовив я.

Вона змовчала, пригорнувши дітей до себе. Тоді обізвалася:

— Ви не взяли з собою вашої жінки, пане Фрідлеве?

«Ого, ну й злючка з тебе», — думаю собі й відповідаю:

— Я прийшов запізно.

Клементина не зрозуміла мене. Важка, незграбна. Мабуть, знову при надії.

— Запізно я прийшов — сюди, — повторюю. Допіру тоді вона вивела малюків в іншу кімнату.

— Калле сказав, — мовить Клементина, — що ви, пане…

— Мене й досі звати Юліусом, — перебиваю її. — Ви, пані, мабуть, забули це ім’я.

— Сказав, що ти влаштував собі життя. Що ти оженився в Норрланді й сидиш у хаті, повній дітлахів.

Ми надовго змовкли.

— Чи це правда, Юліусе? — спитала нарешті вона. Я відрік, що це безсоромна брехня. А коли трохи заспокоївся, сказав, що я писав їй, що заощаджував, що не лакомився на гроші й крамничку її батька. Хотів жити на свої. Разом з нею.

Бачу, Клементина знітилася.

— Калле, — каже вона, — допомагав татові вести листування. Він мастак писати. Брав усі листи й таке інше. А тоді тато захворів. А тоді…

Ото й уся мова. Слабка жінка. Пустилася в плач. А я, чоловік, що побачив світу, побував у Норрланді та Норвегії, сам сльозу пустив. Сиджу. В сусідній кімнаті галасують дітиська, а в мене на душі коти шкребуть. І тут — стукіт у двері.

Входить Калле Странд у пальті з хутряним коміром і з сигарою в зубах. Нівроку розповнів. Привів двох приятелів, таких самих товстунів.

— Йди вже собі, Юліусе, — попросила мене Клементина, коли я звівся на весь зріст. Та я ані не гадав іти.

— Послухай-но, Калле, — звертаюся до нього. — Стоїш ото в усій своїй пишноті, розкошуєш із сигарами, красуєшся з таким добірним товариством. А чи пам’ятаєш такого злидаря, як я? Га? Вернувся я додому, щоб нагадати тобі в кількох словах, що було між нами… Еге ж.

А він зблід, а він почервонів, а він сполотнів, а він побуряковів, та як не заверещить:

— Що тут, достобіса, робить цей чолов’яга?!!

Виробив собі такий голос, як в інженера Стульсіуса.

Я випростувався, простягнув руки й не кваплюся йти звідси.

— Ну, то як воно, Калле Странде? — питаю.

— Ось тут зі мною поліцай. Виведе вас, якщо не заберетеся звідси по-доброму! — кричить він. А тоді вже Клементина втрутилася. «Господи Боже! — голосить. — На милість Божу, Юліусе! Ради Бога, Калле!» Стихла й сіла. Запала тиша.

— Не подумай, Калле Странде, — кажу, — що я злякався твого поліцая. Нічим мене не налякаєш. Зарубай собі на носі: за те, що я не розквасив тобі писок, навколішки дякуй Клементині. А я міг би, добре знаєш, розмазати тебе на лемішку. Міг би розпустити руки. Подякуй Клементині й помолися Богу. Не було б тобі поблажок.

Раптом ослабли мені руки. Наче хто їх перебив. Ноги підгинаються, а голова — як та довбня. А той мерзотник Странд так перепудився, коли мене на сльози потягло, що за жінчині плечі сховався.

Тоді Клементина взяла мене за руку.

— Найкраще було б, Юліусе, — тихо й лагідно мовила вона, — якби ти таки зараз пішов.

Не могла повестися інакше.

І я пішов.

Ніколи я тобі цього не забуду, Калле Странде.

Час наспів. Як ото висловився Альфред-Клин, осівши без ноги після вибуху динаміту. Мабуть, і Фабіан таке сказав. Що наспів час на цю справу. Закурити б іще.

Аж вуха пухнуть, коли згадаєш оту сигару, що стирчала з рота.

Звівшись, Фрідлев вимацує кишені. Не так добре знає їх, як ті у