Читати книгу - "І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько"

Він виписав квитанцію, дав кумедним чоловічкам ключ від двомісного номера люкс і побажав гарного відпочинку.

Вони заплатили за номер і пішли до ліфтів, щоб піднятися на тринадцятий поверх, де знаходився їхній номер люкс.

Мохобородько стурбовано дивився, як дверцята ліфта то зачинялися, то відчинялися.

— Тринадцятий поверх, — пробубонів він. — Це нічого хорошого не віщує. Якщо мою бороду прищикне дверцятами, то мені, безумовно, буде не вельми приємно чекати монтера.

І Мохобородько про всяк випадок сховав бороду під сорочку.

І тут трійця зіткнулася з несподіваною перешкодою. До них підійшов юнак у формі готельного службовця і зверхньо попередив:

— Неповнолітнім без супроводу дорослих кори стуватися ліфтом суворо заборонено!

— Ти ба, яке цабе! — спохмурнів Півчеревичок. — Самому ледве виповнилося чотирнадцять, а вже по вчає-застерігає.

Незнайомець і справді мав вигляд хлопчака. При наймні бритва не торкалася його ніжних рожевих щік, і м’який пушок вусів тільки-но висіявся.

— Схоже, що цей хлопчисько і не чув про нас, — продовжував Півчеревичок. — Газет він, певне, вза галі не читає. Від такого не дочекаєшся належної уваги або гідної шаноби.

Та бурчання Півчеревичка аніскільки не вплинуло і зрештою не залишилося нічого іншого, як Мохобородькові видобути з-під сорочки свою бороду.

Він упритул підступив до юнака, підняв повище бороду й сказав:

— Вибачте, будь ласка, чи ви бачили де в підлітка таку бороду?

І Півчеревичок ущипливо додав:

— Принаймні маємо справу не з якимось молокососом.

На це службовець готелю не спромігся відповісти. Після Півчеревичкових слів він геть зашарівся і присоромлено відступив перед кумедними чоловічками.

Друзі зайшли до кабіни ліфта, що саме спустився вниз. Ніхто з них раніше ніколи не їздив ліфтом, тому цілком зрозуміло, що вони хвилювалися трохи. Мохобородько обіруч учепився в бороду, Муфтик геть» спітнів, а Півчеревичкові пальці надзвичайно швидко ворушилися.

Коли ліфт рушив угору, Муфтик спробував усміхнутися і сказав, змахуючи з лоба краплини поту:

— Дуже гарна карусель, чудово кататися.

Про його хвилювання свідчило вже те, що він переплутав слова і ліфт назвав каруселлю.

Та все обійшлося без пригод, і на тринадцятому поверсі друзі вийшли з ліфта благополучно.

— Могутня штука, — похвалив Півчеревичок. — Жаль тільки, що ми не досягли стану невагомості.

І всі вони знову пожвавішали.

— Дверцята як дверцята, — сказав Мохобородько. — Нічого страшного в ліфтових дверцятах.

Вони знайшли свій номер люкс і ввійшли до кімнати.

НЕСПОДІВАНА ГОСТЯ

Двомісний номер люкс сповна відповідав своїй назві. Тут було дві кімнати, а також всіляка розкіш як, наприклад, графин з водою, який Півчеревичої умить видудлив.

— Усе-таки ліпше, ніж вода з крана, — переможно повідомив він, хоч це була звичайна вода.

Мохобородько підійшов до великого дзеркала в по золоченій рамі і став розчісувати бороду, а Муфтиі роздивлявся картини, які висіли на стінах.

Ще з дитинства Муфтикові подобалися картині про тварин, і зараз він приємно здивувався, побачивши велике полотно з намальованими на ньому трьома пустотливими ведмежатами.

— Троє ведмедів! — вигукнув він. — Ви тільки уявіть! Трійко ведмедів одразу!

— Ясно, адже це в номері люкс, — мовив Півчеревичок. — В інших кімнатах, напевне, ведмедів менше

— У наших лісах, — вклинився Мохобородько, —! вони зустрічаються все рідше й рідше. Це добре, що їх можна побачити хоч на картинах.

— Як прикро, що свого часу мені не пощастило вивчитися на художника, — зітхнув Муфтик. І в голосі його вчувався неприхований смуток. — Було б чудово намалювати ведмедиків або якихось іншиз тварин.

— Ти міг би ще й зараз спробувати, — порадиі Мохобородько. — Вчитися ж ніколи не пізно.

— Розпочинати варто з тварин простіших, — під тримав Півчеревичок Мохобородька. — Скажімо, дощового черв’яка. Коли він у тебе вийде, поступово перейдеш до мудрованіших звірів. Я особисто аніскілечки не здивуюсь, якщо врешті тобі пощастить на малювати навіть кенгуру.

Муфтик скрушно махнув рукою:

— Ох, про що ви говорите! Для мене час навчання вже минув, тож не варто утішати.

І він голосно схлипнув.

Тоді Півчеревичок підійшов до Муфтика і по-дружньому поплескав його по плечу.

— Не сумуй, любий друже, — бадьоро мовив він. — Художником ти не став, це правда. Ти ж зате справжній поет. І лишень забажаєш, можеш поетично оспівати як дощового черв’яка, так і кенгуру.

— Щира правда, — повеселішав Муфтик. — Слово честі, я про це зовсім забув. А з іншого боку, віршами я теж не особливо прославився.

— Ох, облиш це на потім, золотенький Муфтику! — відгукнувся майже розсерджено Мохобородько. — Начебто мало тієї слави на нашій шиї — слава тисне на нас зусібіч. Однісінька втіха, що принаймні тут, у номері люкс, можна спочити від слави.

Та ледве Мохобородько закінчив говорити, як на письмовому столі задзвонив телефон. Це було так несподівано, що кумедні чоловічки просто здригнулися. І безпорадно перезирнулися.

— Ось тобі й спочинок! — пробурмотів Півчеревичок. — Видзвонює, мов калатальце у кози на шиї.

— Не варто знімати трубку, — порадив Мохобородько. — Добра від цього нам очікувати нічого.

—…шість… сім… вісім… дев’ять… — лічив Півчеревичок телефонні дзвінки.

— Хто б це міг нам дзвонити? — здивувався Муфтик.

Мохобородько стенув плечима.

— … тринадцять… чотирнадцять… п’ятнадцять… — лічив далі Півчеревичок.

Додзвонювались до них настирливо і не клали трубку.

— … вісімнадцять… дев’ятнадцять… двадцять…

— Можливо, помилково набрали номер? — висловив здогад Муфтик.

Мохобородько і після цього лише стенув плечима.

— … двадцять чотири… двадцять п’ять… двадцять шість… двадцять сім… — лічив Півчеревичок.

Але терпець кумедних чоловічків урвався. Майже одночасно вони простягли руки до телефону.

Найспритнішим виявився Півчеревичок і схопив трубку.

— Алло!

— Алло-о-о! — пролунав м’який жіночий голос, до речі, настільки гучно, що його почули Муфтик і Мохобородько. — Це кімната Муфтика, Півчеревичка і Мохобородька?

Отже, все-таки ніякої помилки не було!

— Не кімната, а двомісний номер люкс із трьома ведмедями, —поважно відповів Півчеревичок. —Звідкіля це говорять?

— Я дзвоню з вестибюля цього ж готелю, — відповіла незнайомка. — Річ у тому, що мені неодмінно й терміново треба побачитися з вами.

— З якого приводу? — намагався зберігати офіційний тон Півчеревичок.

— Привід вельми важливий, — пролунало з трубки.

Півчеревичок занепокоєно поглянув на Муфтика й Мохобородька, та й вони були вкрай збентежені.

— А хто вона, власне, така? — прошепотів Мохобородько.

І тієї ж миті Півчеревичок уже не пошепки, а на повен голос запитав:

— А хто ви, власне, така?

Хоч питання пролунало не вельми ввічливо, проте незнайомка, відчувалося, не образилась.

— Я негайно піднімуся до вас, — одповіла вона. — Тоді й побачите.

Клацнуло. І з трубки почулися короткі гудки: ту-ту-ту…

— Алло! — вигукнув Півчеревичок. Короткі гудки тривали.

— Поклади трубку, — порадив Муфтик.

— Зар’аз буде тут, — сказав Мохобородько. І Півчеревичок додав:

— Чекаємо.

Довго чекати друзям не довелося, уже за кілька хвилин у двері постукали.