Читати книгу - "Весняні ігри в осінніх садах"

круглою задницею. Авжеж, велика кругла задниця — ось що мені зараз потрібно, чудовий засіб від смутку. Ви не повірите, але мій прутень навіть піднявся — чи то на цю думку, чи то на ту хмарку, яка що далі плила, то все більше деформувалася, обм’якала й розповзалася — усе як у житті: кожна кругла і тверда дупця з часом обм’якне й розповзеться.

Я допив вино і з повеселілою головою продовжив свою мандрівку. Пройшовши з півкілометра, я почув якийсь тоненький голосок. Прислухався: голосок линув зовсім поруч, я зробив кілька кроків убік і побачив на галявинці дівчинку років дванадцяти, вона, щось наспівуючи, збирала квіти. Дівчинку була в коротенькій спідничці, і, коли нахилялася, я бачив її круглі стегенця і випуклу сідничку. Я дивився на неї і думав: яка вона щаслива, що натрапив на неї у цьому лісі, на безлюдді, саме я, а не хтось інший, хто, можливо б, її зґвалтував. Я дивився на неї і думав: мабуть, я ще не вкрай зіпсований і не настільки голодний, коли не намагаюся її зґвалтувати. Я дивився на неї і думав: а класно було б із такою німфеткою покатулятися у траві. А потім тихенько, намагаючись не шелестіти, позадкував і зник у гущавині, гордий собою.

На Личаківській сів у автобус і, щойно потрапив до центру, як одразу ж відчув велике бажання опинитися вдома. Я навіть зупинився і замислився, чого насправді хочу: іти в редакцію «Поступу» чи сидіти у кріслі-гойдалці й... ну, власне, що... читати, писати чи забивати собі голову різними гнітючими думками, щоб врешті-решт напитися і вимкнутися? Все ж таки я подався до редакції і критичним оком обстежив усі присутні сіднички, але тієї, з котрою б я прагнув пережити нове велике кохання, не побачив, тобто були панночки, з якими я б радо втамував свою хіть, такий, знаєте, короткий перепихончик — дві-три пляшки вина, розмова ні про що, телевізор, ліжко, а наступного дня знову суворі газетярські будні, ніхто нікому нічого не зобов’язаний. Але я знав, що вони на це не підуть, а заводити новий роман я не мав бажання, а надто ще поки вграю, тусуватися з ними, гаяти час, провадити мудрі бесіди і вдавати, що мені це неймовірно цікаво. Ні-ні, це для мене муки, я не вмію прикидатися аж настільки, я мав змогу в цьому переконатися. Все, більше жодного кохання, жодного прив’язування, пристосування і намагання стати кращим. Я розгорнув свого записника, шукаючи телефони знайомих дівчат. Я ж тепер вільний, подумалося, і можу стрибати у гречку скільки завгодно, я можу чинити все те, в чому мене стільки років підозрювали. І це, мабуть, чудово. Я так захопився цим заняттям, що навіть став виписувати телефони на окрему сторінку, щоб було зручніше обдзвонювати. А чого відкладати? У мене зараз важкий період. Але й у сорок років чоловік усе ще може поміняти у своєму житті. Інша річ, що мало хто на це відважується. Проте я готовий. Мені нема що втрачати.

Я мав не надто великий вибір для того, щоб утриматися на поверхні. Якихось три можливості. Три можливості, кожна з яких вела в незнане, без жодного просвітку, кожна з яких манила по-своєму, і треба було неабиякої сили волі, аби зосередитися лише на одній. Я мусив вибирати поміж тим, чи а) вбрати слонячу шкіру, непробивний панцир і вдавати незворушного пройдисвіта, чи б) збожеволіти від надміру емоцій, перетворившись на безвольну тріску, якою грають хвилі, підкоритися обставинам і плисти за течією, весело метляючи хвостиком. Третя можливість була найгірша — в) спробувати стати добропорядним обивателем, нічим не вирізнятися, зібрати в одне ціле всі засоби мімікрії і злитися з навколишнім середовищем так, аби мене вже ніхто не зміг вирізнити. Я вибрав перше.

Але я мусив, я мусив сьогодні добратися до чиєїсь сіднич-ки — то був єдиний ефективний засіб від хандри, і от, коли я вже намірився обдзвонювати виписані телефони, до редакції зайшла дівчина в короткій спідничці, з далеко не худенькими і такими білими ногами, що я подумав, ніби вона все життя провела в темному підвалі без вікон, а сонце бачила лише в букварі. А що вона мала великі груди, які щокроку трусилися, а сама вона роззиралася за кимсь, то я прошептав подумки: давай, давай, неси мені свої скарби, я розшматую тебе просто на цьому редакційному столі, заваленому газетами і паперами, давай мені свої білі ноги, я їх покусаю до синців. Я ледве стримався, щоб знову не звернутися до Господа. О ні, подумалося, як на один день божевільних бажань забагато, цього разу стримайся. І я стримався, не зводячи з неї погляду, я просто таки жер її своїми голодними очима, готовий проковтнути без спецій і гарніру. Раптом погляд її впав на мене, і, коли вона усміхнулася й рушила в мій бік, я про всяк випадок ковзнув очима по її руках, чи не тримають вони Біблії або молитовника, аби ще раз спробувати настановити мене на шлях істинний, але ні, в руках вона тримала сумочку, хоча від цього мені легше не стало, бо жіночі сумочки можуть приховувати безліч цікавих речей, зокрема й молитовник або пістолет.

— Ви Юрій Винничук? — прощебетала вона, даруючи мені усмішку з популярного дамського журналу.

Я кивнув і підвівся, щоб, коли вона почне в мене стріляти, встигнути сховатися під столом.

— Я маю до вас справу.

Це вже краще, ніж колупання стосовно сенсу життя, правда?

— Слухаю.

— Але... не тут... може, десь вийдемо?

Звичайно! Вийдемо! Ура! Але куди-куди-куди? Здаєтеся, є одна вільна кімната. Можливо, вона мала на увазі кав’ярню, але я рішучим кроком припровадив її до невеликого кабінету, і ми сіли біля столу.

—Я хотіла вам сказати, що захоплююся -вашими творами... — Далі вона висипала на мене цілу гору компліментів і лише після цього перейшла до справи. — Я хочу показати вам свої пое-е-езії.

зо

Вона так і сказала: «пое-е-езії». Тільки справжня поетеса здатна так вимовити це слово. Я уявив собі, як вона буде, скажімо, завтра, ну, в крайньому разі післязавтра, лежати піді мною і стогнати: «Гра-а-ай, мене, ми-и-илий, гра-а-ай!» Між її апетитними стегнами пролягла щілина завширшки з ребро моєї долоні: очевидно, на той випадок, якщо б я захотів пірнути під її спідничку. Ця щілина приковувала до себе всю мою увагу — ось де справжня поезія, а не