Читати книгу - "Гостi на мітлi"

— Молодець, онучко, — сказала вона по паузі. — Така маленька, а вже розумієшся на травах.

— Ще б пак, — втрутився Василь. — В неї баба теж травами цікавиться. Тільки вони їй не дуже допомагають. Як зігнуло її колись, то й до цього часу не розігнеться.

Старенька співчутливо похитала головою.

— То справа тонка, — зауважила вона. — При такій хворобі потрібно чимало трав одразу. І не тільки тутешніх… Пробачте, дорогі гості, я б з радістю пригостила вас чимось смачним, та, на жаль, у нас із Аристархом немає нічого, окрім хлібця. Може, ще водиці вип'єте?

Степанів батько вдарив руками об поли.

— Ой-ой-ой! — сказав він. — Геть з голови вилетіло, що пора вже й обідати. А нам, до речі, дещо поклали в дорогу. Може, пустите до хати? — запитав він стареньку.

— Ні-ні! — вихопилося у тієї. — Я, звичайно, з великою радістю посадила б вас за стіл. Але ж там, самі розумієте, пустка. Та й не прибиралося давно.

— Не хвилюйтеся, бабусю, — заспокоїв її Степанів батько. — Ми розуміємо… Що ж, розташуємося десь неподалік.

Він озирнувся. Його погляд зупинився на невеликій затіненій галявині в кінці двору.

— Тут ми, мабуть, і присядемо, — вирішив він і рушив туди. — Таню, допоможи, будь ласка, накрити стіл, — попрохав Степанів батько, викладаючи з валізи припаси. — І ви, бабусю, теж підходьте ближче. Та не забудьте запросити і свого захисника… Ну й котяра! Зроду такого здоровецького не бачив. І де тільки ви його роздобули?

— Він у мене спеціальної породи, — пояснила старенька, з якоюсь насторогою приглядаючись до валізи. — Сибірський він.

— Де не бував, там не бував, — змушений був визнати Степанів батько. — Північним морським шляхом пройшов, на Далекому Сході плавав. А от в Сибіру — не доводилося… До речі, чому в нього таке чудернацьке ім'я?

— Від сусіди пішло, — сказала старенька. — Дуже розумний сусіда жив поруч з нами. Можна сказати, вчений. От і назвав моє кошенятко цим іменем. З того й пішло.

— Все зрозуміло, — посміхнувся Степанів батько. — Ну от, стіл, так би мовити накрито. Просимо вас, бабусю!

— Та я, люди добрі… — знітилася старенька.

— Облиште, слово честі, — сказав Степанів батько. — А коли ви такі вже сором'язливі, то давайте домовимося: ваша вода, наші харчі. Надто вже вона у вас смаковита. Я такої ще ніде не пив. Домовилися?

— Тоді хіба що… — повеселішала бабуся.

— І Аристарха вашого не забудьте покликати, — ще раз нагадав Степанів батько.

Втім, Аристарх не примусив себе довго чекати. Не встигла старенька вимовити його ім'я, як він з'явився на ганку. Ніздрі у нього нервово ворушилися; ні на кого не дивлячись, він рушив прямісінько до імпровізованого столу.

Тепер бабусин вихованець мало скидався на нещодавнє страховисько з вищиреною пащею і лютими очима. Ні, зараз це був звичайнісінький кіт, коли не брати до уваги його незвичайних розмірів. І, як кожен голодний кіт, Аристарх жадібно, майже не розжовуючи, ковтав усе, що йому тільки не підкладали — хліб, ковбасу, помідори, варені яйця… І звук людського голосу, здається, його вже не злив. Більше того, у відповідь він намагався вичавити з себе щось подібне до вдячного муркотіння.

По обіді Аристарх з животом, тугим, як бубон, перебрався до кущів у кінці галявини. Там він розлігся і поглядом, у якому світилося неприховане здивування, почав роздивлятися гостей.

Додому наші розвідники поверталися вже надвечір. Старенька з Аристархом провели їх майже до самісінького Чортового яру. Кіт повагом йшов поруч з Танею. Здавалося, що вона викликала в нього найбільшу довіру. Проте варто було їй нахилитися, щоб погладити кота, як той блискавично відлетів вбік і зашипів точнісінько так, як це робив у перші хвилини знайомства.

— Аристарх, спокійно! — гримнула на нього старенька.

— Це я винна, бабусю, — сказала Таня на захист Аристарха. Вона присіла навпочіпки перед котом, ласкаво зазирнула в зелені, насторожені очі і співчутливим голосом запитала:

— Ну, чому ти такий? Чому ненавидиш людей? Не всі ж вони такі безсердечні… Ось у мене вдома теж є кішка. Муркою її кличуть. Я також підібрала її зовсім маленькою. В неї було надірвано вушко і покусано хвостика. Мурка теж над усе боялася людей. Ледь що — і вона вже під ліжком. Нізащо її потім не викличеш… А тепер така красуня стала, така ласкава і розумна…

Вперше в недовірливих котячих очах з'явилося щось подібне до зацікавлення. Щоправда, варто було Тані знову простягнути руку, як воно негайно щезло.

— Напевне, ти подумав, що я тебе хотіла вдарити, еге ж? — запитала Таня. — Який же ти дурненький і наполоханий! Ех, почистити б тебе трохи, відгодувати — і кращого кота в усьому світі не знайти! Ну гаразд, ми про це, може, ще поговоримо.

— Ня-ав, — вперше за скільки часу обізвався Аристарх, і Степанові здалося, ніби в його густих вусах промайнула глузлива посмішка. — Ня-ав, — повторив кіт.

Коли вони попрощались із старенькою і вже перебралися через яр, Степан зненацька зупинився.

— Слухайте, — розгублено почав він. — А ми ж, здається, так ні про що й не дізналися!

На нього всі подивилися здивовано.

— А про що б ти хотів дізнатися? — поцікавився батько.

Степан потер долонею чоло.

— Вже не пам'ятаю, — визнав він. — Але, здається, ми хотіли про щось запитати. Тільки кого і про що? А може, й не запитати…

— Дурниці, — заперечив Василь. — Нікого ми не хотіли розпитувати. Ми просто ходили в гості.

— Так-так, — підтакнула Таня. — Ми ходили в гості до бабусі. І вона мені дуже, дуже сподобалася. І кіт Аристарх також. Ну й що з того, що він такий відлюдкуватий? Видно, люди колись таки завдали йому чимало горя. Бідний кіт! Коли хочете знати, то я ще раз піду туди. До бабусі і Аристарха. Думаєте, добре їм весь час жити в самотині?

На якусь мить Степанові здалося, ніби за кущами промайнула чиясь довга тінь. Проте він не звернув на те ніякої уваги. Мало хто має там бути! Собаки, наприклад. Вони ж у Горобцях майже всі не прив'язані. Бо хоч і люблять погавкати, але добрі і не злі.

— Ти, Таню, маєш рацію, — зауважив Степанів батько. — Одному жити на світі — гіршої кари не придумаєш. Навіть коли поруч з тобою такий відданий котяра, як цей Аристарх. Коли по щирості, хлопці, то я б на вашому місці взяв над старенькою піонерське шефство… Бідна бабуся, — продовжував він, відчиняючи хвіртку свого двору, — їй, мабуть, було страшенно ніяково через те, що вона не могла запросити нас до хати. Гай-гай, пішов би я ще раз з вами, та, на жаль, роботи більше, ніж треба! Самі знаєте, літо.