Читати книгу - "Зло не має влади"

— Іду! — гукнула я. — Зараз!

Мама причинила вікно, але не пішла — все на нас поглядала. Максиміліан здавався їй підозрілим. Добре, що вона не знала, хто він такий насправді.

— Максиміліане, — заради мами я намагалася здаватись безтурботною, — ти повівся мерзотно. Просто сьогодні. І після цього хочеш, щоб я тобі довіряла?!

— Не довіряй, — він відвернувся, не приховуючи роздратування. — Не довіряй, залишайся вдома. А я можу сховатись і пересидіти. Королівство мені не рідне, навіщо я стараюся?

— Куди подівся Оберон?

— Іди в Королівство й про все довідаєшся.

— Король і великий маг не може провалитися, наче голка в щілину!

— Ходімо зі мною — сама побачиш.

— Ти мене заманюєш. Не піду.

Він обернувся до мене. У його очах була така злість, що я відсунулася.

— Ну й добре. Поговорили, тепер іди, вечеряй! Завтра вранці, коли прокинешся, Королівство лежатиме в руїнах. Бувай!

Він підвівся й пішов до виходу з двору. І було цілком зрозуміло, що цього разу він не повернеться.

— Максе! — гаркнула я йому в спину.

Він навіть вухом не повів.

— Стій!

Він вийшов на вулицю. Мама знову відчинила вікно. Не чекаючи, поки вона втрутиться, я бігцем кинулася за Максиміліаном; уявляю, який вигляд це мало збоку, але тієї миті мені було начхати, хто що подумає.

— Стій, некроманте!

Сусідка тітка Світлана, яка проходила повз нас, глянула на мене з подивом. Максиміліан повернув голову, але кроку не сповільнив. Я пішла з ним поряд; щоки в мене пашіли.

— Гаразд. Проведи мене в Королівство — зараз! І якщо ти обдурив мене, або ще обдуриш, або втнеш якусь штуку… начувайся.

Розділ третій

Катастрофа

У Королівстві теж був літній вечір. Я замружилася: після сутінок мого рідного світу призахідне сонце сліпило очі. Ми з Максиміліаном стояли на пагорбі; під ногами пружинила смарагдово-зелена трава, де ховалися коники, схожі на фей, і феї, схожі на коників. Тяглися до неба сосни. Позаду, за нашими спинами, спліталися гіллям грубезні дуби, і стовбури їхні здавалися бородатими від буро-зеленого моху. Повитиця обплела й землю, і гілки, серед густого зела яскравими плямами палахкотіли квіти. Попереду височів замок, впираючись шпилями в самісіньке небо, а нижче, в долині, широко розкинулося місто: воно вдвічі побільшало звідтоді, як я востаннє його бачила. Згори, з пагорбів, спускалася широка річка, що мала наймення Лане. Вона впадала в море, вкрите білими баранцями, а між містом і морем гомонів величезний порт.

Моє Королівство, як же я за тобою скучила!

Максиміліан аж подався уперед, вдивляючись у замок. Ніздрі в нього тремтіли, начебто він принюхувався. Цієї миті він мав таке хиже обличчя, що я перш за все вирішила повернути собі посох.

— Ідеш у замок? — некромант немовби прочитав мої думки. — Іди. Пройдися містом. Поговори зі старими знайомими. Повір своїм вухам і очам. Тільки ж врахуй: часу мало.

Він так дивно посміхнувся, що в мене серце защеміло. Начебто попереду на мене чекала якась прикра несподіванка.

— Авжеж, і поговори з Гарольдом, — Максиміліан не зводив з мене чорних непорушних очей. — Поручися за мене. Скажи, я дам клятву союзника.

Я подумала: це ми ще побачимо. І ще одне: добре б, якби Максиміліан якось відчепився.

— Я не піду з тобою, — сказав він, відповідаючи на мій погляд. — Усе розумію: у вас із Гарольдом приватна розмова…

Напевно, я виказала свої ніяковість і страх: здавалося, він читає мої думки. У всякому разі Максиміліан, коли побачив моє обличчя, розреготався.

— Чого тобі смішно?

— Та нічого… Просто радію, що ти нарешті в Королівстві. Тепер справи підуть веселіше… Ну, йди.

— Де тебе потім знайти? — запитала я повільно.

— Сам тебе знайду. Ну, не гай часу!

І далі посміхаючись, він підстрибнув, перетворився на великого чорного птаха, здійняв крильми вітер і полетів кудись на захід.

* * *

От же ж тварюка! Він ще й у птаха навчився перекидатись. Чи й раніше вмів? Я ж до кінця не знала, що некромант може, чого не може — навіть коли він був хлопаком років дванадцяти. Чого тепер очікувати?

Сонце спускалося дедалі нижче. Я рушила до замку — широкими кроками, донизу схилом пагорба. На мені були джинси, кросівки, сорочка з короткими рукавами — як я гуляла з Риткою в парку, так і брела нині поміж сосен, а тим часом вечір прохолоднішав.

Чи то лихоманило мене?

Дуже хотілося побачити Оберона. От було б здорово, якби я з’явилась у замку, зазирнула до нього в кабінет… А він підвівся б назустріч, і навіть пацюк у фартушку, Дора, на мить перестала б мести стільницю мітелкою зі зв’язаного пір’я. Він сказав би: «Здрастуй, Ліно!» І вся Максиміліанова маячня виявилася б брехнею.

Або навіть нехай і так: некромант не брехав, до міста дійсно підступають полчища Сарани. Оберон дійсно кудись відлучався… Але вчасно довідався про це та повернувся. Тоді ми станемо пліч-о-пліч, як багато разів ставали, і відіб’ємося хоч від Сарани, хоч від колорадського жука.

Хто такі стоноги, на яких їдуть пустельні воїни? Забула запитати в Максиміліана… І, якщо чесно, не надто й хочеться знати.

Ліс навколо шарудів, дзвенів, витріщався на мене з трави блискучими очима, й кожен пеньок, здавалося, проводив мене поглядом. Птахи завбільшки з метеликів перепурхували над головою, а метелики завбільшки з великих птахів завмирали на квітках із розпластаними крилами. Я була зовсім сама й почувалася не магом дороги, а просто дівчинкою, що заблукала в лісі Баби Яги.

Далі я помітила скорчену темну постать у чагарнику; хтось бородатий, укритий шерстю, об’їдав із куща червоні ягоди. Я зупинилася, ладна втікати або ж битися, однак аматор ягід не звернув на мене жодної уваги — навіть кошлатої голови не повернув, а так само ласував собі, тихенько бурмочучи під ніс.

Я пішла далі, раз у раз оглядаючись, і за кілька хвилин вибралася на битий шлях.

* * *

Я ввійшла в місто через північну браму. Раніше тут завжди стояла варта. Але тепер не було нікого — ні у воротях, ані на найближчих вулицях. Місто, таке поважне, обжите, нині виявилося майже порожнім. Безлюддя й тиша на вулицях налякали мене дужче, ніж міг би налякати десяток Максиміліанів.

Щоправда, ближче до центру люди почали траплятися, причому багато хто мені здався п’яним. Хто крався, не піднімаючи голови, хто, навпаки, голосно говорив і сміявся. Мені зустрілося кілька візків, навантажених домашнім майном — люди, які правили кіньми, не підіймали погляду від кругляка