Читати книгу - "Убити пересмішника"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Розуміючи, що міс Кароліна незадоволена мною, я сиділа до кінця уроку і дивилась у вікно. На перерві Джем побачив мене у дворі серед першокласників, одвів убік і по цікавився, як мої справи. Я розповіла.
— Якби можна було піти додому. Джеме, ця клята леді каже, що Аттікус учив мене читати і щоб він цього більш не робив...
— Не журися, Всевидько,— заспокоював мене Джем.— Наша вчителька каже, що міс Кароліна навчає по-новому. Вона вчилася цьому в коледжі. Скоро так буде в усіх класах. За цим способом книжки майже не потрібні. Приміром, ти хочеш дізнатися про корову — треба її подоїти, зрозуміло?
— Так, Джем, але я не хочу вивчати корів, я...
— Ти повинна. У нашому окрузі на них тримається половина господарства.
Я тільки запитала Джема, чи не збожеволів він.
— Ох ти вперта ж. Я тобі просто пояснюю, що першокласників відтепер навчатимуть за новим способом. Називається «десяткова система Дьюї».
Я ніколи не сумнівалася в тому, що казав мені Джем, отож повірила йому й тепер. «Десяткова система Дьюї» зводилася до того, що міс Кароліна розмахувала перед нами карточками, на яких було написано друкованими літерами: КІТ, ВІН, ВІЗ, ВИ. Од нас, певно, не ждали ніяких коментарів, і клас мовчки сприймав ці імпресіоністські нововведення. Мені все набридло, і я заходилася писати листа Ділу. Міс Кароліна помітила це і ще раз веліла сказати батькові, щоб він перестав навчати мене.
— Крім того,— зауважила вона,— в першому класі ми пишемо тільки друкованими літерами. А вчитися писати по-справжньому ти будеш у третьому класі.
В усьому була винна Келпурнія. В негоду я могла довести її до божевілля, вона знаходила мені роботу: надряпає алфавіт зверху на грифельній дощечці, а нижче велить переписувати главу з біблії. Якщо мені вдавалося копіювати літери, в нагороду я одержувала шматок хліба з маслом і цукром. Келпурнія була вимоглива вчителька, і мені рідко діставалася нагорода.
— Всі, хто ходить снідати додому, піднесіть руки,— сказала міс Кароліна, перериваючи мої думки про кривди Келпурнії.
Міські діти піднесли руки, і міс Кароліна уважно оглянула нас.
— Всі, хто взяв сніданок із собою, покладіть його на парту.
Невідомо звідки з'явилися на партах відерця з мелясою, і на стелі заграли веселі зайчики. Міс Кароліна ходила між рядами парт, оглядаючи сніданки, схвально кивала головою або хмурилася. Біля парти Уолтера Канінгема вона зупинилась.
— А де твій сніданок? — запитала.
По обличчю Уолтера Канінгема кожен першокласник міг догадатися, що у нього глисти. А глянувши на босі ноги легко було зрозуміти, звідки вони в нього. Глисти бувають тоді, коли люди босоніж ходять у хліві або по грязюці, де валяються свині. Коли б Уолтер і мав черевики, він взув би їх тільки в перший день навчання, а потім знову ходив би босоніж до самої зими. Зате на ньому була чиста сорочка і старанно залатаний комбінезон.
— Ти сьогодні забув свій сніданок? — спитала міс Кароліна.
Уолтер дивився прямо перед собою. На його худій щоці сіпнувся мускул.
— Ти сьогодні забув овій сніданок? — повторила міс Кароліна.
Щока сіпнулася знову.
— Еге,— видавив він нарешті.
Міс Кароліна підійшла до столу і відкрила свою сумочку.
— Ось тобі двадцять п'ять центів,— звернулася вона до Уолтера.— Піди і купи собі поїсти. Гроші віддаси мені завтра.
Уолтер похитав головою.
— Ні, мем, дякую,— сказав він тихо.
— Підійди сюди, Уолтер, і візьми гроші.
В голосі міс Кароліни почулося нетерпіння.
Уолтер знову похитав головою.
Коли Уолтер похитав головою втретє, хтось шепнув:
— Всевидько, скажи їй!
Я обернулась і побачила, що майже всі діти — і міські й загородні — дивляться на мене. Ми з міс Кароліною розмовляли вже двічі, і вони дивилися на мене в простодушній певності, що така близькість породжує взаєморозуміння.
Я підвелась і відповіла за Уолтера:
— Е-е-е... міс Кароліно...
— Що в тебе, Джін Луїзо?
— Міс Кароліно, він Канінгем.
Я сіла.
— Що таке, Джін Луїзо?
Мені здавалося, що я сказала досить зрозуміло. Всім принаймні було ясно: Уолтер Канінгем брехав відчайдушно. Ніякого сніданку він не забував, у нього його просто не було. Нема сьогодні, не буде завтра ні післязавтра. Він, мабуть, ніколи в житті не бачив разом і трьох таких монет, як пропонувала вчителька.
Я спробувала ще раз:
— Міс Кароліно, адже Уолтер... він Канінгем.
— Не розумію, Джін Луїзо, що ти хочеш сказати.
— Це нічого, мем, скоро ви знатимете всіх людей округу. Канінгеми ніколи нічого не візьмуть безплатно — ні в церкві, ні в муніципалітеті. Вони ні в кого нічого не беруть, обходяться тим, що мають. У них небагато є, але вони обходяться.
Що таке плем'я Канінгемів — точніше, одне з його відгалужень — я дізналася минулої зими. Одного вечора батько Уолтера прийшов до Аттікуса, щоб порадитися. Сидячи у вітальні, вони довго і нудно розмовляли про ущемлення прав на успадкування, а прощаючись, Канінгем сказав батькові:
— Не знаю, містер Фінч, коли я зможу з вами розрахуватися.
— Хай це вас не турбує, Уолтер,— сказав Аттікус.
Я спитала Джема, що таке ущемлення, він пояснив: коли тобі прищикнуть хвоста — ото й буде ущемлення; тоді я запитала Аттікуса, чи зможе містер Канінгем коли-небудь нам заплатити.
— Грішми не зможе,— мовив Аттікус,— але до кінця року він розрахується. От побачиш.
І ми побачили. Якось уранці я і Джем знайшли на задвірку цілу гору хмизу. Згодом на ґанку з чорного ходу звідкись узявся мішок горіхів. На Різдво — кошик гостролисту. А коли весною ми знайшли у дворі мішок молодої ріпи, Аттікус сказав, що містер Канінгем заплатив більше, ніж треба.
— Чому він платить не так, як усі? — поцікавилась я.
— Бо він може розрахуватися тільки так. У нього немає грошей.
— А ми бідні, Аттікус?
Аттікус кивнув головою:
— Авжеж.
Джем зморщив ніс.
— Такі ж бідні, як і Канінгеми?
— Не зовсім. Канінгеми живуть не в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Убити пересмішника», після закриття браузера.