Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Випадок у метро не воскресив велику Мрію. Якось воно не дуже мріється про поїздку у Мексику, коли щойно починаєш видряпуватися з клейкої київської рутини. Проте той папірець, невідомо ким і для чого наліплений на стулках дверей метро, примусив мене круто перевернути своє життя замість того, аби колодою пливти за течією.
По-справжньому доля нагадала мені про Мрію відразу по прильоті у Стокгольм. За кілька місяців до того я звільнився з ненависної мені роботи, а ще за півроку перед тим, обвішавши груди орденами, здобутими за час навчання в університеті, подав прохання на отримання міжнародного ґранту. Почав стукатись до Європи.
Чимось мені таки вдалось переконати серйозних дядьків з єврокомісії, що я саме той, кому вони хочуть надати можливість трохи повчитися на Заході. За півроку я отримав той ґрант і на цілий рік подався у столицю Швеції, в один з найпрестижніших вузів Європи — Kungliga Tekniska Högskolan, KTH [9].
* * *
Київ проводжав мене золотистими променями і пестливим вітерцем бабиного літа, Стокгольм зустрічав понурою погодою. У столиці Швеції накрапав дощ, під розбухлими хмарами було самотньо і холодно.
Я зайшов до квартири, де мене поселили, і почав розпаковувати речі.
Перед приїздом мені пропонували на вибір або самому знімати житло, або ж ділити з кимось студентську квартиру. Попервах знімати хату самотужки видалось надто дорогим задоволенням, тому я згодився на сусіда. Щоправда, у тому модному університеті існувала одна прикметна особливість: орендуючи студентську квартиру, орендар до останнього моменту не знав, з ким його поселять. Причому, логіку служби розселення не можна було ні передбачити, ні зрозуміти. Мій шведський координатор, який і займався орендою житла перед моїм приїздом, натякнув, що я, певне, житиму з італійцем. «З італійцем, то з італійцем, — подумав собі, - то не найгірший варіант».
Коли я увійшов, в квартирі нікого не було, мій «італієць», напевно, десь вештався. Одначе, не встиг я до кінця розібрати свого чемодана, аж зачув, що за спиною клацає замок і відкриваються вхідні двері. Я обернувся. Переді мною постав пропорційно складений, але худий і майже на голову нижчий за мене хлопчина з чорним-пречорним волоссям, чорними агатовими очиськами і великими білими зубами, які різко контрастували зі смаглявим лицем. На ньому був пуховик неосяжних розмірів, напнутий явно не по погоді, через що я справедливо розсудив, що переді мною людина із півдня, геть-чисто незвикла до холодів. А ще він чхав, мов дурний, і розбризкував навсібіч дощову воду.
За ту мить, поки ми придивлялись один до одного, я встиг подумати, що чорнявий не тягне на італійця, а ще, схоже, його вельми засмутила моя поява.
— Hello[10]! — нарешті сухо сказав хлоп.
— Hello! How are you[11]? — якомога поштивніше вимовив я.
На чорнявого моя фешенебельна ввічливість не подіяла зовсім, і він відрубав ще стриманіше, ледь не сердито:
— Fine, thanks[12].
Я продовжив розтягати речі по шафах.
Покрутившись трохи по квартирі, усім своїм виглядом демонструючи своє невдоволення тим фактом, що йому когось підселили, мій непривітний сусід по кімнаті нарешті буркнув:
— Ти звідкіля?
— Я з України, — передражнюючи його жаб’ячий тон, відказав я. — А ти?
Момент, коли чорнявий відповів тим же стриманим, але пиндючним тоном, можна вважати офіційним початком цієї історії:
— А я з Мексики.
Я аж щелепою клацнув, ледве не відгризши собі кінчик язика. За якусь хвильку я пригадав усе: і роман Хаггарда, і конкісту, і усі до останньої цивілізації древньої Мексики, а особливо отой клапоть паперу з безжалісним «коли ти забув свою мрію?», який змусив мене кардинально змінити свою долю. «Чорт забирай, це знак! Вдруге! — шугнуло у моїй голові. — Така зустріч не може бути банальним збігом!» Це був той знаменний момент, коли велика Мрія, затерта десь поміж складками минулого, нарешті постала переді мною у всій красі, точно як Фенікс із попелу.
— А мені казали, що я житиму з італійцем, — бовкнув я, не зметикнувши далебі нічого кращого.
— А мені про тебе взагалі нічого не сказали, — сердито огризнувся чорнявий.
Звали мексиканця Мігель Алонсо Гонзалес. Він, як і я, вчився у KTH, тільки на іншому департаменті.
…Перші два дні ми ходили по квартирі, наче сомнамбули, і практично не розмовляли. Напруга між нами лишень зростала, наче між двома магнітами, яких намагаються стулити докупи однаковими полюсами. Більше того, значно пізніше виявилось, що у перший день нашого співжиття ми, абсолютно незалежно один від одного, не змовляючись, навідались у Students accommodation office[13], гнівно вимагаючи, аби нас розселили. Однак у такому великому європейському університеті як KTH, завжди існувала проблема з квартирами. Нам обом чемно відмовили.
* * *
Одного вечора Мігель, кивнувши головою у бік складеної шахівниці, яку я вже давно примітив на його столі, лаконічно спитав:
— Граєш?
Я ствердно кивнув.
— Я привіз її з Туреччини, — неквапом проказав мексиканець, лагідно проводячи рукою по лакованому дереву. — Хочеш я покажу тобі майстер-клас?
— Майстер-клас показуватимеш своїй дружині в ліжку, — гордовито парирував я, — а зі мною ти згоратимеш від сорому після першої ж партії!
Мігель розсміявся, а я потай зловтішався, передчуваючи легку і швидку перемогу. «Зараз я всиплю цьому мексиканському невігласу і покажу йому, як грають в шахи справжні чоловіки», — думав про себе. Той факт, що я не грав по-крупному уже, мабуть, з рік, мене ніскілечки не насторожив.
Ми розставили фігури і розпочали запеклу борню. Мігель грав білими. Попри це я поводив себе не надто зосереджено, зате надміру самовпевнено, атакуючи з розмахом і відкрито. Я навіть не відразу зрозумів, як умудрився заробити дитячий мат десь на десятому ході. То був настільки ганебний мат, що попервах я просто не зміг у це повірити. Мене розбили важезним нокаутом у першому раунді, наче якогось сопляка. Тоді я достеменно збагнув, що відчував Леннокс Льюїс, валяючись під канатами після свого першого двобою з Хасимом Рахманом і все ще не розуміючи, хто в біса вирубив світло у залі.
Мігель лише самовдоволено стенув плечима і вичавив із себе скупу, але зарозумілу усмішку, усім своїм виглядом показуючи, що нічого іншого він і не очікував. Я скипів. Гаряча кров вдарила мені у голову, і я, не соромлячись виразів, почав доводити мексиканцеві, що у наступному матчі я просто відірву йому голову, руки, ноги і те, що ще можна буде відірвати. Мігель зиркнув на мене своїми чорними непроникними очицями і сказав:
— Давай.
— Що давай? — сказав я.
— Другу партію.
Я зиркнув на годинник: перша ночі. Затим
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії», після закриття браузера.