Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 1"

«Тоді дуліби панували над усіма східними слов'янами і покривали їх своїм ім'ям, як згодом усі східні слов'яни стали зватися Руссю за іменем головної області в Російській землі, бо Руссю спочатку називалася лише Київська область» [6, с. 33].

Як вам подобається: «лише Київська область» — Русь! Зверніть увагу: навіть визнавши сам факт, професор (свідомо!) перекручує істину — змішує старовину із сучасністю, аби заховати кінці.

Не було в стародавні часи «Київської області»! Була стародавня земля навколо граду Києва, і проживало на тій землі стародавнє плем'я — поляни. Поляни й були руссю.

Сам В. О. Ключевський і підтверджує нашу думку:

«Стосовно звістки про прохід угорців повз Київ 898 року він (Нестор. — В. Б.) згадує про діяльність Кирила й Мефодія і про її значення для слов'янства. Була одна мова слов'янська — слов'яни дунайські, підкорені угорцями, морава, чехи, ляхи й поляни — Русь» [6, с. 23–24].

Оце так професор-великорос!

Міфи російської історії безмірні, брехня разюча!

Зверніть увагу: здавалося б, усе правильно говорить професор В. О. Ключевський, але звідкись беруться карколомні паралелі: існує на землях Придніпров'я Велике Київське князівство, і тут таки — «або Російська держава»; але ж, даруйте, далі в тій же цитаті професор пише: «… Проте ця Російська держава ще не була державою російського народу, бо ще не існувало самого цього (російського. — В. Б.) народу».

Не існувало в XII столітті великоросійського народу, не було російської держави! Ми лише знаємо, що в ті часи існувало тільки Велике Київське князівство з васальними удільними князівствами.

Не будемо аналізувати в цьому розділі внутрішні чвари між великим князем і його удільними родичами, не будемо розглядати питання про те, який удільний князь перевершував сусіда і чи дослухався він до київського князя. Це не надто важливо — князі були зайдами. Залишмо ці дослідження для наступних розділів, бо вони підтвердять незаконність домагань Московії на володіння стародавнього Києва, на сам Київ. Правильно відзначає професор: зв'язок між землями і племенами Київського князівства був суто механічним і насаджувався зверху князем.

Отже, використовуючи російські джерела, ми спростовуємо два від самого початку брехливі міфи імперії:

1. У IX–XII століттях не існувало Російської держави (навіть князівства!). Між уділами, що входили у велике Київське князівство, не було єдності, і вони поєднувалися суто механічно — за допомогою влади великого князя.

2. У IX–XII століттях не існувало російського народу (великоросів!). Слов'янські племена (поляни, деревляни, сіверяни, дуліби, тиверці та ін.), на базі яких в історичному розвитку утворився український народ, і фінські племена (мурома, меря, весь, мещера, мокша, перм, нарова та ін.), які стали згодом основою великоросів, не мали в історії нічого спільного, господарськи не стикалися до XVI століття. Ці істини встановлені російськими істориками.

Однак не покладатимемося на самих тільки російських професорів. У світовій історії були люди, які залишили свої свідчення про ті далекі часи. У нашому випадку ними виявилися посол Папи Римського до Імперії Чингісидів Іоанн де Плано Карпіні, який написав «Історію Монгалів», і посол короля Франції Людовика IХ до хана Золотої Орди Сартака Вільгельм де Рубрук, перу якого належить «Подорож у Східні Країни». Перший відвідав двір хана Батия і столицю Імперії Каракорум у 1246 році й повернувся у Європу в 1247 році через Київ. Другий відвідав країну хана Сартака, країну хана Батия і столицю Імперії Каракорум у 1253–1254 роках і повернувся в «землю обітовану» 1255 року.

Вільгельм де Рубрук доволі точно ще в ті роки зафіксував землі «Русії», її кордони і звичаї народу. Ось його спостереження:

«На північ від цієї області (за Перекопом. — В. Б.) лежить Русія, що має всюди ліси; вона тягнеться від Польщі й Угорщини до Танаїда (Дону. — В. Б.)» [8, с. 85].

Іншої землі до «Русії» посланець короля Людовика ГХ не «приєднував», навіть мови про таке не вів. Про цю істину Вільгельм де Рубрук дізнався на місці з особистих розмов у ставках Сартака й Батия. Сумніватися в обізнаності Рубрука немає найменших підстав.

Про землю і народ майбутньої Московії Рубрук також мав у ті часи цілком певну думку. Послухаймо: «Про країну Сартаха і про її народи.

Ця країна за Танаїдом (Доном. — В. Б.) дуже гарна і має ріки й ліси. На півночі (від ставки Сартака, де перебував Вільгельм де Рубрук у серпні 1253 року, це орієнтовно північний схід сучасної Воронезької області. — В. Б.) є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, які не мають ніякого закону, справжні язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хатинах у лісах. Їхній государ (князь із династії Рюриковичів. — В. Б.) і більша частина люду були вбиті в Германії (похід Батия в Європу в 1240–1242 роках. — В. Б.)… Удосталь є в них свиней, меду й воску, дорогоцінних хутер і соколів. Позад них (на схід. — В. Б.) живуть інші, йменовані Мердас, яких Латини називають Мердиніс (мордва. — В. Б.), і вони — Сарацини (мусульмани. — В. Б.). За ними (на схід. — В. Б.) Етилія (Волга. — В. Б.)» [8, с. 88].

Читачі вже зрозуміли, як у 1253 році називали майбутній народ Московії.

Саме так — Моксель!

Сумніватися не доводиться: адже і М. М. Карамзін, і С. М. Соловйов, і В. О. Ключевський у своїх «Історіях» підтвердили факт входження в 1253 році «ростовсько-суздальських князівств» до складу володінь хана Сартака, сина Батия.

Вільгельм де Рубрук у 1253 році зафіксував такий розподіл земель між Батиєм і Сартаком: Сартак володів землями Золотої Орди від Дону до Волги і від Каспійського й Азовського морів до північних місць країни Моксель, куди дійшли коні татаро-монголів у 1238 році. Жили у «країні Сартаха» в ті роки, крім татарських племен, лише «два роди людей»: Моксель (які їли свинину) і Мердиніс (мусульмани).

Значно пізніше, завдяки зусиллям великоросійських «писарів історії», з'явилася назва — «ростовсько-суздальська земля». Великороси завжди бажали, щоб їхня історія базувалася на винятках із правил, на бажаннях правлячої еліти Московії.

Навіть у Великій Радянській Енциклопедії (далі — ВРЕ), очистивши факти від тенденційного словесного непотрібу, можна знайти підтвердження словам Вільгельма де Рубрука про країну і народ Мокселъ:

— «Мордва… ділиться на 2 основні групи: Мордву-ерзю і Мордву-мокшу. Кожна група зберігає свою самоназву (ерзя й мокша)… Ерзянська і мокшанська мови становлять особливу групу фіно-угорських мов… Уперше Мордва під назвою Морденс згадується в готського історика Йордана (6 століття). Дані мови й матеріальної культури вказують на автохтонність Мордви в межиріччі Оки