Читати книгу - "Duty free"

— Блюм, давайте щось вирішувати, я вже нині по роботі.

— І хто перший сказав: «Ну то шо?».

— Пішли до мене, мені мої пісатєлі ракію привезли.

— Цеерушника беремо з собою?

— Обов’язково, — кивнула Фея, дивлячись на Елайджу.

— Прошу?

— Не сци, малий! — гаркнув Блюм. — Ми йдемо в гості до Феї.

— О, я би це любив!

— Він з нами йде, — переклала Фея.

Фея мешкала за кілька кварталів, у будинку, який за тутешньою ієрархією вважався розкішним: центр міста, польський конструктивізм, вкраплення круглих вікон, світлий під’їзд із мармуровими панелями. Глянцевим паркетом вони ступали у шкарпетках, проте своє пальто Фея кинула недбало, і в цій недбалості Елайджа побачив незрозумілу йому насолоду. У величезному помешканні пахло чистотою та доглянутими меблями, на кухні, де вони всі посідали, були навалені книжки та альбоми, переважно німецькою, брошури та конверти великого формату, кілька горняток з кавовими фусами. Але під шаром хаосу ховалася все та ж загальна вилизаність.

— То чого ти тут у нас шукаєш? — спитала Фея Елайджу, розставляючи келишки.

— Ну, я думаю, я можу своїми знаннями допомогти людям розкрити їхній потенціал…

— Слухай, я всі ці ваші штуки знаю, не повіриш, скільки такої хєрні мені доводиться щодня писати, щоб когось із наших відправити повчитися або з виставкою, або видати тут книжку. Розслабся, ти не на співбесіді. Для себе ти чого шукаєш?

Елайджа не любив розповідати про себе. Найчастіше його питали про батьків та про українське походження. У більшості випадків він коротко пояснював, що українцем був тато, мама має голандське коріння, так, Нью-Йорк справді колись називався Нью-Амстердам, так, ще тоді приїхали, ні, української мови вона майже не знає.

Дамський був одним із перших його українських співрозмовників, якому Елайджа з несподіваною легкістю розповів, що тато помер від серцевого нападу, коли Елайджі було 10 років. Після батькової смерті ще кілька років поспіль він чи не кожного дня бився з іншими хлопцями, завжди готовий накинутися навіть на старшокласників за будь-яке криве слово. Увесь його шлях у школі був позначений роз’юшеними носами. За наполяганнями вчителів мама відвела його до лікаря, лікар сказав, що Елайджа має ADHD і виписав якісь піґулки, які, до її честі, мама йому так ніколи й не давала.

Поза тим нічого не змінилося: просто тепер саме вона відвозила їх із сестрою на заняття Пласту та до недільної української школи. Батьки інших дітей ставилися до неї з повагою та деяким острахом, вона ж демонструвала приязнь та намагалася приховати свою дистанційованість від їхнього світу. Мати Елайджи не ходила на службу до української церкви, не брала участі у благодійних ярмарках. З дітьми вона говорила англійською, позаяк української так і не навчилася, щоправда, ніколи цього особливо й не прагнула, навіть коли був живий чоловік.

До певного часу Елайджа вважав, що тато не просто так переповідав безліч суперечливих фактів про країну, саме існування якої йому було важко збагнути: все ж таки є вона в реальному світі чи ні? І що він мав певний задум, коли вирішив навчити сина майже нікому не знаної тут мови, а також, наприклад, розбивати намет у лісі. Він вірив, що тато готував його до поважної місії, до чогось схожого на фільм «Зоряні війни». Одного дня він отримає від тата приховане послання, тільки їм двом зрозуміле, й вирушить у подорож, як у книжці «Володар перснів». Потім усвідомив, що українство давало йому також тактичні переваги у змаганнях за дівчат, як от вміння танцювати: складні народні танці були схожі на модний у ті часи брейк-денс.

У якийсь момент розмови його мами з батьками його товаришів по недільній школі стали довшими і жвавішими, в них часто проскакувало слово perestroika, мама більше слухала, українці більше говорили.

Елайджі було 14 років, коли президент США сказав: «mir na nas smotrit», — і в наступні кілька років він виробив у собі звичку дивитися міжнародні новини, до кінця не розуміючи, що, власне, очікує там побачити. Перші два роки в університетському кампусі були для нього роками кумирів — певних себе студентів маґістерки, з чиїх розмов він жадібно виловлював назви: Берлін, Прага, Москва…

— Я би хотів більше дізнатися про цю країну.

— Ой, сонечко, ти враховуй, що це Львів, це не зовсім країна. Особливий випадок. Тут плюнути нема на кого: як не надія нації, то ґеній.

— О так, Володя мене кільком представив, то вельми цікаві люди…

— Бачиш, ще кілька років тому практично всі оці «цікаві люди» вірили, що тепер нарешті житимуть так, як хотіли все життя, що їх ціла країна на руках носити буде, що більше не буде проблем з грошима, що ми тут швидко Європу зробимо. А тепер їм ще гірше, ніж було колись.

— Але тепер їх не переслідує кей-джи-бі, хіба ні?

— Знаєш, кей-джи-бі їх принаймні цінувало. А те бидло, яке завдяки зокрема їм повилазило з-під плінтусів і побачило якийсь кавалок життя, їх же вважає невдахами. А тих, кого визнали поза нашим болітцем, — запроданцями.

— Я думаю, що для країн у транзишн… у транзиті то є вельми типова ситуація. Всюди у Східній Европі люди відчувають ностальґію за совєцькими часами.

— Так, бачиш, у нас одна частина усвідомлює, що ностальґує, тим часом друга на словах ті часи проклинає, а насправді є продовженням того ж совка. Ти подивись на ті пам’ятники, які вони тепер ставлять: це ж той самий Ленін, тільки з приліпленою головою Шевченка. І так в усьому: їм просто завантажили нову матрицю з новими іменами, вони тепер усі професійно люблять Україну.

— А чого ти чекаєш… від своєї роботи? — Елайджа намагався інтонувати так, аби його питання звучало як люб’язність.

— Розумієш, мене через це дехто вважає хворою на голову — мама, наприклад, але ж я знаю, що вони ґеніальні. Ось помру я, й за деякий час ніхто, крім друзів та близьких, про мене не згадає. А про них пам’ятатимуть. Ми тут, Елайджо, на вічність працюємо, — облизуючи пальці і ставлячи канапки на стіл, підсумувала Фея.

— Ага, оскільки за гроші працювати все одно не виходить, доводиться працювати на вічність, — пробурчав Блюм.

— Ой, ну так уже не жалійся, буде твій гонорар на днях, буде, — Фея через стіл кинула в нього порожньою пачкою з-під цигарок. — Все одно ти найбільше коштуватимеш, коли помреш.

— Я ж тобі обіцяв, що впишу в заповіт.

— Обіцяв-обіцяв, толку мені з твого заповіту, ти ще на моєму похороні застудишся. Знаєш, найбільше шкода тих андеґраундних, кого дуже цінували за совка, але тепер виявилося,