Читати книгу - "Війна з саламандрами"

— Ви часто бували в Коломбо?

— Ja, часто. І в Бангкоку, і в Манілі… Хлопці, — раптом промовив він, — я знаю одне підходяще судно. Розкішне судно, і зовсім недорого просять. Стоїть у Роттердамі. Поїдьте гляньте на нього. Це ж недалечко — Роттердам, — він показав пальцем через плече. — Тепер, хлопці, судна страшенно дешеві. Як залізний брухт. А це тільки шість років як спущене на воду, дизельний двигун. Хочете побачити?

— Ми не можемо, пане Вантох.

— Чудні ви люди, — зітхнув капітан і гучно висякався у блакитну хусточку. — А ви не знаєте тут когось такого, хто хотів би купити судно?

— Тут, у Євічку?

— Ja, тут або десь поблизу. Я б хотів облагодити свій big business тут, у my country[30].

— Дуже славно з вашого боку, капітане.

— Ja. Бо там скрізь страшенні шахраї. І грошей не мають. Ви з newspapers[31], то повинні знати тутешніх тузів — усяких там bankers та shipowners, як це буде — суднохазяїнів, так?

— Судновласників. Ні, ми не знаємо таких, пане Вантох.

— А шкода, — засмутився капітан.

Панові Голомбеку раптом щось пригадалося:

— А ви часом не знаєте пана Бонді?

— Бонді? Бонді… — замислився капітан ван Тох. — Стривай, це прізвище ніби мені знайоме. Бонді. Ja, в Лондоні є така Бонд-стріт — от де багатії живуть! Чи не має він якої контори на тій Бонд-стріт, цей ваш пан Бонді?

— Ні, він живе у Празі, але народився, здається, тут, у Євічку.

— А бодай тобі! — радісно вигукнув капітан. — Правда твоя, хлопче. Це той, що держав на ринку мануфактурну крамницю. Ja, Бонді… як же пак його звали? Макс. Макс Бонді. То в нього тепер торгівля у Празі?

— Та ні, то, мабуть, був його батько. Цей Бонді зветься Г. X. Президент Г. X. Бонді, капітане.

— Г. X… — капітан покрутив головою. — Г. X… Тут не було ніякого Г. X. Хіба що це Густль Бонді — але той зовсім не був президент. Густль був таке собі веснянкувате єврейське хлоп’я. Так це не може бути він.

— Це таки він, пане Вантох. Ви ж його стільки років не бачили.

— Ja, правду кажеш. Стільки років… — погодився капітан. — Сорок років, хлопче. То, може, той Густль і виріс. А що він таке?

— Він президент, правління МЕАТ — знаєте, отих великих заводів, де виробляють парові казани й таке інше… ну, і голова ще двох десятків акційних товариств та картелів. Дуже великий пан, пане Вантох. Його називають капітаном нашої промисловості.

— Капітаном? — здивувався capitain van Toch. — То виходить, я не єдиний капітан із Євічка? Бісова душа, то Густль також capitain. Треба його побачити. А він має гроші?

— Ще б пак. Без ліку, пане Вантох. У нього, певне, кількасот мільйонів. Це найбагатший чоловік у Чехії.

Капітан ван Тох глибоко споважнів.

— І теж capitain. Ну, дякую, хлопче. Що ж, попливу до нього, до того Бонді. Ja, Густль Бонді, I know[32]. Таке було єврейське хлоп’ятко. А тепер capitain Г. X. Бонді. Ja, jа, як ті літа спливають!.. — меланхолійно зітхнув він.

— Пане капітане, нам уже пора йти, а то спізнимось на вечірній поїзд…

— Ну, то я проведу вас на пристань, — сказав капітан і почав зніматися з якоря. — Дуже радий, що ви до мене приїхали, панове. Я знаю одного редактора в Сурабайї, славний хлопчина, ja, a good friend of mine[33]. П’янюга страшенний. Коли хочете, я влаштую вас у газеті в Сурабайї. Не хочете? Ну, як хочете.

А коли поїзд рушив, капітан ван Тох неквапно й урочисто помахав великою блакитною хусточкою. З хусточки випала на пісок одна чимала, неправильної форми перлина. Перлина, якої ніхто ніколи не знайшов.

3. Г. X. Бонді і його земляк

Як відомо, чим більша ви персона, тим менше написано на табличці коло ваших дверей. Приміром, старшому Максові Бонді треба було малювати великими літерами над крамницею, обабіч дверей і на вікнах, що тут “Макс Бонді, торгівля всіляким мануфактурним та галантерейним товаром: посаг для наречених, полотно, рушники, скатерки й наволочки, ситець і батист, сукна найвищої якості, шовк, гардини, ламбрекени і всякий доклад для шиття. Засновано 1885 року”. А коло дверей будинку його сина Г. X. Бонді, капітана промисловості, президента компанії МЕАТ радника комерції, члена біржового комітету, віце-голови Спілки промисловців, Consulado de la Republica Ecuador[34], члена численних правлінь і т. д. і т. ін., прикріплена вже тільки маленька чорна скляна табличка з золотими літерами

БОНДІ

І все. Просто Бонді. Хай інші пишуть на своїх дверях “Юліус Бонді, представник фірми “Дженерал моторс”, або “Д-р мед. Ервін Бонді”, або “С. Бонді і К°”, але є один-єдиний Бонді, який — просто Бонді, без жодних дальших пояснень. (Я гадаю, що у папи римського на дверях написано просто “Пій”, без ніякого титулу й без порядкового номера. А в господа бога й зовсім нема ніякої таблички ні на землі, ні на небі. Кожен сам повинен знати, що він тут живе. А втім, це сюди не стосується, це я просто так, мимохідь зауважив).

Ось перед цією скляною табличкою одного спекотного дня й зупинився добродій у білому моряцькому кашкеті і витер блакитною хусточкою м’ясисту потилицю. “Який пишний дім, хай йому біс”, — подумав він і трохи нерішуче натиснув мідну кнопку дзвоника.

На дверях з’явився швейцар Повондра, зміряв очима огрядного добродія від черевиків аж до золотого шитва на кашкеті й стримано вимовив:

— Прошу?

— Слухай, голубе, — відказав огрядний добродій, — чи тут живе пан Бонді?

— А чого ви зволите? — крижаним тоном спитав пан Повондра.

— Скажіть йому, що з ним хоче поговорити капітан ван Тох із Сурабайї. Ja, — згадав чоловік, — ось картка. І подав панові Повондрі візитну картку, на якій був витиснутий якір і надруковано:

CAPTAIN J. VAN TOCH

E. I. & P. Co. S. CANDONG BANDOENG

Surabaya Naval Club[35]

Пан Повондра схилив голову й замислився. “Сказати йому, що пана Бонді нема вдома? Або що в пана Бонді, на жаль, якраз дуже важлива нарада?” Є відвідувачі, про яких треба доповідати, а є такі, що їх добрий швейцар виряджає сам. І ось тепер пан Повондра з прикрістю відчував, що його підводить інстинкт, яким він керувався