Читати книгу - "Іван Сірко, славетний кошовий"

— Дивися, хлопче, добре пильнуй, — застерігав його наставник Сірко, не маючи у військовій науці ні милості, ані жалю. — Коли наступатиму на тебе, відчувай мої рухи, як свої власні: не впивайся поглядом у мою руку, а стань частиною тієї руки. А коли до наступу братимешся сам, уявляй себе степовим соколом, що пантрує куріпку.

Тарас, усуціль мокрий від рясного поту, ні словом, ані рухом не виказував утоми чи безсилля. Йому лестило те, що його обрав собі в джури Сірко, на якого — це видно було відразу — дивилися з повагою і пластуни, і бувалі січовики! І цей козак-характерник опікується ним, Тарасом, передаючи ази січової науки. Хлопець мав за щастя навчитися від нього якнайбільше, виправдавши його сподівання й довіру.

— Верхи мусиш гарцювати легко і вільно, — дорікнув Сірко, помітивши, як хлопець вовтузиться на коні. — І про втому забудь, і слово «не можу» відтепер викинь із голови на віки вічні. Сів на коня — не здвигнись. Утримаєшся в сідлі — отаманом будеш!

— Добре, — зблиснув білозубою усмішкою Гострозор, понад усе мріючи про долю отамана.

Сірко був радий такому учневі, охочому до проходження щонайважчого вишколу. Він добре бачив: попри те, що хлопець наразі слабко орудував шаблею, зате мав рідкісні природні здібності й міг легко потрапляти в ціль на скаку. «Таки не марно назвав його Гострозором», — усміхався прискіпливий учитель, спостерігаючи, як старанний учень влучно «виставляє» удар — одним лишень рухом насаджує шапку на вкорочену шаблею лозину, на якій вона хилиталася до удару. Втім, вдоволення свого Сірко не висловлював уголос, а далі напоумлював малого:

— Затям собі, хлопче, якщо хочеш здобути перемогу в бою, мусиш усім своїм тілом прочувати наперед, що твій ворог хоче відібрати у тебе найдорожче. Що це, Тарасе, як ти гадаєш?

— А хіба я маю щось коштовне, за чим би мусив шкодувати?! — спантеличено оглядав себе хлопець.

— Життя, — коротко, як постріл, відповів Сірко, пильно дивлячись у сині очі малого. — Кидаючи виклик ворогу, мусиш міцно триматися на ногах і знати наперед, яку дорогу плату хоче взяти супротивник за твою поразку. Ця думка додасть тобі велику силу, щойно ти проймешся нею до глибини свого єства. Та самої думки замало — ти вже знаєш це. Ось, наприклад, твоя влучність. Коли зможеш втрапляти в рухому ціль із зав’язаними очима, тоді й зватимешся добрим стрільцем.

Гострозор притьмом хапався за полотнину, аби зав’язати очі, брався виконувати настанови мудрого вчителя і… зненацька зазнавав поразки, за що й отримував од наставника на горіхи. На будь-яку Тарасову поспішність Сірко невдоволено хитав головою, думаючи потай: «Цей хлопець надто рвійний. Він мовби поспішає осягнути все й одразу, швидко збагнути й зуміти те, до чого інші, буває, ідуть усе життя. Так, буцім попереду в нього замало часу…»

* * *

— Гострозоре! — покликав Сірко свого учня до навчання. — Те, що я розповідатиму тобі нині, — сказав притишено, — наука особлива й не кожному до снаги. Тож слухай мене уважно і не дивуйся, а знай: усе неможливе — омана. І ти, я вже й тепер добре це бачу, зможеш стати великим воїном, коли переступиш межу неможливого.

— Як це?! — збентежився хлопець.

— Зараз побачиш сам.

Начепивши глиняне горня на тичку, Сірко зав’язав малому очі та звелів:

— Ти мусиш із десяти кроків влучити у «ворожу голову». Тільки не квапся, а спробуй відчути ціль на віддалі. Я допомагатиму тобі.

Гострозор, стоячи із зав’язаними очима і з націленим пістолем у руці, на мить завмер, чекаючи заклику. Втім, Сірко не промовив ані слова, тільки плавно повів рукою від хлопця в бік горняти й різко стиснув пальці у кулак. Гострозор подався тілом уперед і вистрілив. «Ворожа голова» розлетілася на друзки.

— Добре, — похвалив Сірко малого стрільця, знімаючи полотнину з його очей. — А зараз — інше завдання на влучність.

Відійшовши поодаль, виставив уперед долоню і твердо звелів:

— Вистрели мені в руку.

— Як то?! — зніяковів хлопець, сприймаючи слова наставника за дивний жарт.

— Стріляй, коли кажу! — прикрикнув на учня Сірко, побачивши, що той не поспішає виконувати наказ.

— Я не можу! — хлопець зблід і відступив назад.

— Ах ти, бісова личино! Як це не можеш?! А в Чорноплота хіба не стріляв?!

— Я не можу… у Вашу руку… — пробурмотів малий.

— Тарасе, — вже лагідніше звернувся до учня Сірко, не зводячи з нього пильного погляду, — ти віриш мені?

— Вірю, — не вагаючись відповів хлопець.

— А коли віриш, то стріляй! Цим ти мене не вразиш. Я маю навчити тебе більшого. Нічого не бійся. Стріляй, кажу тобі!

Гострозор, міцно заплющивши очі, поспіхом вистрілив. «Бух!» — гупнуло лунко. Хлопець не розплющував очей, боячись побачити наставника пораненим.

— Казали, ніби це боляче, коли куля живу шкуру прошиває, а воно так, мов комашня кусає, — почувся веселий сміх.

Гострозор розплющив очі і завмер, вражений. На Сірковій руці не було ані краплі крові, тільки розплющена куля застрягла посеред долоні.

— Що це?! — хлопець здивовано розглядав руку наставника.

— Оце і є та велика наука, Тарасе, — усміхнувся характерник Сірко, кидаючи кулю долі. — Щоби стати моїм побратимом, мусиш її осягнути. Хочеш?

— Хочу! — аж затрепетав од палкого прагнення Гострозор.

АРКАН ЗАЗДРОСТІ

На Січі сон короткий, як мить. Заледве марево ночі огорне потомлене козацтво, на небеса вийдуть табуни зірок, між якими красується відданий пастух-місяць, аж гульк — уже й заходити їм пора, вже перше сонячне проміння будить січове товариство, закликаючи до муштри та вишколу.

Козацькі ночі короткі, немов спалах. Щойно склепив повіки, а вже світанок їх лоскоче. Тому скороминущий час перепочинку тут дуже цінують. У благодатну пору тиші та спокою всі козаки, окрім хіба що вартових, занурюються в сон. Усі, та не всі.

— Клятий чортисько сновигає туди-сюди щоночі, човганням своїм спати не дає. Чи не намислив нечестивець щось недобре? — шепоче удосвіта Тарас Чорнопліт, нагледівши раз та вдруге, як Іван Сірко, сповившись у присмерк, простує до січових воріт.

Втім, козаки не надто дослухаються до лихословця Тараса. Сім літ перебуває він поміж січового товариства — і вже не вперше обмовляє навіть найдостойніших козаків. Не знав Чорнопліт стриму і тоді, коли поквапниця-смерть забрала життя гетьмана Михайла Дорошенка та звоювала у нерівному бою чимало хороброго лицарства. Згадуючи цю втрату, порятовані запорожці пишаються мужністю полеглих побратимів,