Читати книгу - "Іван Сірко, великий характерник"

первістку-доньку. Вона несе на вигін опудало — в картатій спідниці, чорнокленом споряджене, стрічками та квітами прибране. Красуня Марена миготить різнобарвними стрічками, не передчуваючи своєї лихої долі. Холодом студеним морила всю зиму вона веселу ватагу молоді. Настав час позбутися її.

А з іншого боку вигону підходять хлопці. В їхніх руках пара Марені — солом’яник-Купайло. Та куди там йому до красуні-Марени! Задерикуватий перегук змагається:

— Купайло, Купайло, де ти зимувало?

— Зимувало в стрісі, веснувало в лісі!

— Чорне, брудне, кострубате, обсмоктане і горбате, тьфу!

Хлопці не відступають й собі:

— А ваша Марена на кіл посаджена, підтикана, обскубана…

Гуртом накидаються на «Марену», топлять її. І тільки жаль дівочий хвильками плине:

Утонула Мареночка, утонула,

Тільки її кісочка зринула…

Після «плачу» дівчата «розправляються» із Купайлом, кидають його у вогонь. Не стало Марени, нічого і йому залишатися на землі.

Купальською водою і купальським святвечірнім вогнем очищується природа, позбувається злих сил. А далі сміх веселий, піснеспіви, і нічне багаття. Всім радість та втіха.

* * *

Ой, та й не всім!

Купальської ночі Марії Половчисі не до радості й не до втіхи.

— Іване, Іваночку! — заплакана мати метається поміж дерев столітньої хащі, вишукуючи свого семилітнього сина. Гнівається на пустуна, бідкається за ним, боїться за нього: «Чи ж не заблукав у лісі? А що, як раптом звір який наскочив на дитину? І нащо я дозволила йому бігти дивитися на купальське вогнище? Згасло купальське багаття, небоязка молодь порвалася за цвітом папороті, а Іванко хтозна-де й подівся. Малий же, хворобливий, йому б дома сидіти. І що чоловік казатиме, коли ось-ось повернеться з торською сіллю додому? Не втримала хлопця, не вберегла! Та як же було втримати, коли усе просився: „Пустіть, та й пустіть!“ — оправдовувалася в невтішних думках мати. — І що воно в тій дитині сидить? Усе тягне кудись нечистий. Ой, лихо, нащо ж я згадую того, кого не й слід?»

— Іванку, відгукнись! — розбивається тремтячий голос об густу завісу старого лісу, луною повертаючись назад. Не приносячи із собою ані крихточки надії…

* * *

До самого ранку блукала лісом Половчиха, роз’ятрюючи своє серце, полохаючи мимоволі тих, хто порвався сюди за іншим. Зустрівся їй в лісі не один сміливець, який пробирався поміж дерев, вишукуючи таємний цвіт папороті.

І хоча вона не заговорювала ні з ким, бо ж знала: той, хто бажає зірвати квітку долі, не має права на слово, аж доки не дістане з лона землі бажаного, — все ж, там, де проходила вона, відбивалося болючим стогоном:

— Іванку, ти де-е-е?!

Вранці, вийшовши із хащі, притьмом подалася додому: «А що, коли син вже у хаті, а я тут блукаю, як потороча».

Засміялася своїй щасливій думці, кинулася бігти полем до хат. Так, наче не вона щойно заледве плелася лісом, зморена довгим нічним блуканням.

* * *

Біля Купальського багаття Іванко був недовго. Його прогнали парубки. Вони його зле образили. Щойно хлопець розігнався, щоб стрибнути через вогонь, Тарас Чорнопліт, головний підстрикач молодецької ватаги, ухопивши малого за комір сорочки, з насмішкуватим посвистом порвав його від ватри.

— Ти куди?!

— Стрибати! — не розуміючи цього запитання, малий Половець повів поглядом по лицях. На його подив, усі чомусь насмішкувато видивлялися на нього. Коли ж Тарас Чорнопліт, погордливо зблиснувши очима, глузуючи вимовив:

— Оце ще мені парубок! — гучний регіт враз покрив молодецький гурт.

— Чого ви смієтеся з мене! — Іванко сіпнувся з рук.

Але Тарас Чорнопліт рвучко кинувся за ним, різко поклав руку на плече:

— Е ні, стій-но, чортів сину! Нашу розмову не закінчено.

— Я не хочу з тобою розмовляти! — малий зблідло дивився поперед себе. Вогники багаття стрибали в його очах.

— Далебі, бісів син! — голосно вигукнув хтось із молоді. На ці слова всі сахнулися вбік. Вони чули вже це не раз. Тому то й мали до хлопця осторогу. Тарас Чорнопліт не вірив людським намовам. Між ним і цим хлопцем постало інше. Ще віддавна. Відтоді, як його хресний, Михайло Діброва, раніше повсякчас потішаючись ним та його вправними успіхами, відхрестився від нього цілком, увесь свій вільний час віддаючи малому Половцю та розмовам про його неабиякі здібності, Тарас Чорнопліт, сам того не тямлячи, поволі зігрівав у своїй душі полум’я ненависті. Він довго чекав слушної нагоди поквитатися з малим. Тому-то тепер, не відпускаючи хлопця зі своїх рук, тішився його беззахисністю.

— Пусти мене! — Іванко стиснув кулаки. Бачилося, що він готовий був кинутися на свого кривдника.

Але Тарас Чорнопліт почувався значно сильнішим. Бо він і справді був таким. Маючи сімнадцять років за плечима, міг би легко поставити на місце цього семилітнього зірвиголову, на якого в нього давно вже «чесалися руки». І немарно ж!

Досі у Мерефі не було рівних йому, Тарасу Чорноплоту. Він був першим у всьому. Ця першість була визнана усіма. Його вихваляли поважні господарі, ставлячи за приклад для своїх синів. Та й справді, Тарас Чорнопліт, єдиний син своїх заможних батьків, був метким та вправним у господарських справах.

А маючи запальний характер та гордовитий норов, водив першість у всіх молодецьких гуляннях. Вважався серед парубків красенем. Не одна дівчина, задурманена його оманливою красою, хотіла б мати його біля себе. Але цього, зовні цілком доладного, а внутрішнього — розхристаного навсібіч сумнівами парубка, не вистачало надовго. Він не умів кохати одну. Любив подобатися багатьом. Коли ж бачив, як дівчата сохли за ним, зневажливо сміявся. З осудом кидав услід запаленим марною надією красуням: «Нащо мені така, яка сама горнеться до рук. У поступливих дівчатах я не маю потреби». Велика гординя позбавляла його кохання. Але він мало переймався цим. Його потішало інше.

Тарас Чорнопліт досі був у Мерефі головним серед молоді. Нікому із молодих мереф’ян не поступався він ні в чому. І мало б так тривати довіку. Коли б не малий Половець. Він став призвідцем його зневаження. Це сталося на Медового Спаса. Після храмової служби, прихопивши із собою кілька стільників меду, Тарас притьмом подався до хресного. Хотів застати його самого. Мав гарну надію випросити у того стару козацьку шаблю. Ту, яка висіла без діла у хресного на стіні, і до якої він обачно не допускав нікого. Забороняв навіть торкатися.

Щойно парубок відкинув клямку воріт, почув біля вуха різкий свист. Малий Іван Половець, застережно закликаючи: — Пригинайся, бо поцілю! — потішено посміхався до нього. У руках малого «вояки» зблискувала сріблом гнучка шабля.

Як оторопілий, Тарас Чорнопліт дивився на хлопця. Вірніше, на зброю в його