Читати книгу - "Відлуння: від загиблого діда до померлого"

То ти ще вранці вигуляй Троля. Можливо, навіть переночуй у Манфреда, наш маленький вередун не любить бути вночі сам. Батько спочатку заїде за мною до Роззі, і ми будемо в Берліні за два-три дні. Якщо батьку сподобається домашнє пиво Клауса, це чоловік Розамунди, не повіриш, але він туди додає жменьку базиліку, то ми ще трохи затримаємося. Але чому ти мене не вітаєш?» – «З чим?» – запитала я, бо уявлення не мала, що вона має на увазі. «Ти хіба досі не перевірила гуглем?» Я вирішила, що буде за краще помовчати. «Марто, ти мене щиро дивуєш! Фредді виборов друге місце! І один спеціальний приз! Тільки не кажи мені, що ти забула, чого ми всі подалися в Баварію». О, Господи. Манфреда відзначили. Але я не сумнівалася. Манфред ніколи б не поїхав на конкурс, якби не відчував упевненості в собі. «О, – сказала я. – Вітаю! Я надсилала смс, мабуть, вони не дійшли. То я думала, що вже вас привітала. Це – чудово!» Я не можу сказати, що боюся власної матері чи Манфреда, але найчастіше брешу саме їм. Через те, що мені важливо виглядати в їхній очах не такою, якою я є, забудькуватою, а такою, власне, якими вони є: активною та наполегливою. Перед батьком, утім, я також граю роль: він не схвалить юриста, який забуває занадто багато речей. «Ти перетворюєшся на роззяву. Дивися, будуть глузувати студенти. Тренуй пам’ять. Що там у тебе?»

Я боялася цього запитання. Воно було таким, на яке слід дуже обережно відповідати, щоб не схвилювати матір звісткою про діда, зрештою, це не її батько, але щоб це не виглядало так, що я приховую інформацію. «Приходив Олаф, передав мені деякі речі. Треба було владнати тут… певні несподівані формальності, але я впоралася. Наче». Саме так: я перетворювалася на брехуху. Через померлого діда, милий Боже. Зрештою, добре, що з’явився хтось, на кого можна звалити моє зловживання брехнею. «Формальності? Ти переписала заповіт чи вирішила побратися? Тебе намагаються звільнити? Ти звабила студента?» – «Ні, мамо. Коли ви повернетеся – я залюбки з вами про все це поговорю». – «Нам точно нема про що хвилюватися, Марто? Присягнися». – «Точно. Потім поговоримо. Батьку – привіт, ще й який». – «Перекажу. А ти вже, зроби ласку, напиши вітальну смс Фредді. Хоча б. І скажи про це Ельзе. І Ханне! Все».

Я слухняно набрала смс Манфреду. І навіть отримала відповідь у вигляді знака оклику. От навіщо так оперативно відповідати рідній сестрі, якщо тобі шкода витратити на неї хоча б одну літеру. Ох. Проїхали. Родина. Тітці Ельзе я не телефонувала, довелося б потім усім пояснювати, чому я не повідомила їй про смерть батька. Як це ідіотично звучить. Смерть батька Ельзе. Добре, що цей дід – не батько мами, я б померла від спроби пояснень.

Ханне я нічого не повідомляла. Ханне – моя подруга. Зараз вона відпочивала в Туреччині, і, навіть незважаючи на те що відпочинок гармонізує її думки, а легенький бриз та муркотіння турецьких чоловіків, наче музика Моцарта, тішать їй вуха, не думаю, що вона б ґречно пораділа за Манфреда. Бо свого часу Манфред її покинув. У неї є спеціальна лакована чорна скринька, де вона зберігає його прощальну записку для того, щоб ніколи не забувати, які мерзотники живуть у Всесвіті. А на фотель-гойдалку, який Манфред сконструював та виготовив спеціально для неї, вона наліпила шпичаки та цвяхи. Відтепер відпочивати на фотелі можуть хіба що йоги, для Ханне цей фотель є символом того, як будь-яка гарна та комфортна річ, людина чи почуття з часом можуть перетворитися на тортури. Цього року Ханне хотіла віднести фотель на виставку «Розбиті серця», але потім вирішила, що не треба розповідати світові про те, який Манфред негідник, одночасно популяризуючи його як митця. Манфреда Ханне зве «мій персональний Гітлер», тому було б дивно, якби вона потішилася з того, що він виборов приз. На його день народження Ханне передала через мене антикварний ніж. Дорогий та вишуканий. «Можливо, він колись вирішить себе вбити, і я буду рада, якщо він зробить це саме моїм ножем», – сказала вона мені.

Мати ж вміє створювати ідеалістичний світ, у якому ніхто нікого не кидає, всі одне одного люблять та вміють позбуватися своїх образ, як італійці старих меблів під Новий рік – заради загальнолюдських цінностей. Якби мати була в раю саме тоді, коли Єва заяблучувала Адама, їй вдалося б усе владнати з Богом по-родинному, і невідомо, хто б народжував у муках. У материному світі Ханне радіє за Манфреда, а Манфред ніколи не кидав Ханне і не називає її хтивою хвойдою, а вона його – хтивим мерзотником. Утім, треба віддати мамі належне, сама вона поводиться так, наче її ніхто і ніколи не ображав, не зраджував і не підставляв.

Троль замріяно сидів біля дідового пакунка. Здавалося, що він дихає з присвистом. Насправді то він тонесенько скавулів. Зазіхав на капелюх з пасмами. «Трольку, навіть і не думай, малий», – попередила я. Троль вивернув вуха в мій бік і кинув брунатним оком. Думати про капелюха зі смачненькими пасмами він не припинив, але зробив вигляд, що моя думка його цікавить. У собак таке чудово виходить. Треба повчитися. Я взяла пакунок та заховала його до шафи батька. Троль продемонстрував мені, що такої поведінки особисто він не схвалює, про це свідчив вираз його довгоносої лікарської пики. Такси схожі на лікарів, аптекарів та повірених. Треба було назвати його Олаф. Або просто – Кох.

Знову мобільний. «Марто, ну і де ти?» Агата. «Привіт, удома. Пильную кактуси, Троля та пакунок від твого чоловіка». – «Він тобі що, припхав хом’яків чи черв’яків?» – «Ні. Капелюх та папери». – «То чого ти їх пильнуєш? Вони не розповзуться. Олаф сказав, що ти прийдеш до нас у клуб! Мені цікаво, чому я досі тебе тут не бачу». – «Мені треба поговорити з Дереком». – «Ось воно як… Дереком. Ок. Тоді задзвоню тобі пізніше. Олаф сказав, що ти не в кращій формі. Май на увазі, ми тут ще довго будемо».

Час було телефонувати Дерекові. Скільки тягнути? Це так нерозумно, телефонувати чоловікові, для якого ти, радше за все, нічого не важиш, і розповідати про те, що твій загиблий дід помер учора в закладі для слабких на розум, залишивши родині у спадок капелюха з пасмами та записи на псевдоівриті.

Так дивно вимірювати проживання з чоловіком – з моменту знайомства з ним до розлуки.