Читати книгу - "Рубаї"

I в ліках чую я отруту. Помічна

Від смутку вічного волога пурпурова.

Із нею п'яному й отрута не страшна!

* * *

93

На цій землі іще ніхто не зміг

Дійти до квітів, не сколовши ніг.

Щоб доторкнутись кучерів красуні,

На тисячу зубців розбився ріг.

* * *

94

Не знаю, де Господь узяв заживок мій:

В раю безгрішному чи, може, в пропасній?

Вино, вродливицю та пісню серед поля

Дай нам готівкою, а раєм сам здобрій!

* * *

95

Сказав я: «В рот вина й краплини не візьму!

Вино - це кров лози, я ж кров не п'ю - й тому

Зрікаюся». Спитав мене мудрець: «Не дуриш?»

«О ні, це тільки жарт!» - я відповів йому.

* * *

96

О друзі, принесіть мені вологу пінну,

У вид янтарний мій додайте ви рубіну!

Коли сконаю я, вином мене обмийте

І з доброї лози збудуйте домовину!

* * *

97

З місяцевидою над річкою, в саду,

У квітах весело я вік свій проведу!

Усе життя своє - сьогодні, вчора, завтра -

Я пив і питиму, аж поки не впаду.

* * *

* * *

98

Троянда вранішня ошатністю своєю

Чарує солов'я, співця свого. Під нею

Присядь у холодку, бо пелюстки ці вітер

Зриватиме й тоді, як станемо землею.

* * *

99

Хайяме, з Долею ти, мабуть, посварився?

Їй соромно того, хто в тузі похилився.

Підбадьорися ж, пий під ніжний стогін лютні,

Пий, поки келих твій об камінь не розбився.

* * *

100

Коли ви зійдетесь у злагоді та згоді,

Милуйтесь друзями, дивуйтесь їхній вроді!

Коли ж підчаший вам налле вина хмільного,-

Й мене, нещасного, згадайте при нагоді.

* * *

101

З тобою краще річ серед руїн вести,

Аніж молитись там, де не буваєш ти.

Початок і кінець всього, що є! Як хочеш -

В огні спали мене, а ні - у рай впусти!

* * *

102

Розбив ти келих мій, о невблаганний Боже!

Замкнув ти вхід мені у рай жаданий, Боже!

На землю вилив ти вологу пурпурову!

Чим хочеш присягну, що ти... ти п'яний, Боже!

* * *

103

Гончар голів людських - своє він знає діло:

Витворні чаші він виготовляє вміло.

Він на обрус життя нам перекинув чашу -

Й замкнув під нею все, що тисне душу й тіло.

* * *

104

З твоєю ласкою не побоюся блуду,

З твоїм світильником зніму з очей полуду.

Коли вбереш мене у білий плащ прощення,

Я й Книги Чорної боятися не буду!

* * *

105

Багато квітів є, живих земних окрас.

Їх в землю втоптує немилосердний Час.

Якби живилися з могил небесні хмари,

Кров дорогих тоді б аж до суда лилась!

* * *

106

Пішла б гора в танок, якби вина їй дав.

Той дурнем народивсь, хто за вино картав.

Я не закаюсь пить, бо без вина - не знаю,

Хто б виховав мене і путь мені вказав.

* * *

107

Ось піала і жбан - візьми, моя кохана!

Танцюй у квітнику, тепер пора весняна!

Бо не одну таку, як ти, місяцевиду

Час перетворював і в піалу, і в жбана!

* * *

108

Розбивши глечика, я не журився дуже,

Бо дурню п'яному, звичайно, все байдуже.

I потай мовив глек: «Колись я був так само

Людиною, а ти - ти будеш глеком, друже».

* * *

109

О ти, що розум наш тобі не бачить краю!

Побожний я чи ні - тобі байдуже, знаю.

Я п'яний від гріха - й протвережаюсь тільки,

Коли надію я на тебе покладаю!

* * *

110

О жителі могил, чиє безживне тіло

На прах розсипалось, на попіл спопеліло!

Яким же то вином аж до Страшного суду

Вас небо загодя так страшно обпоїло?

* * *

111

Зустрінься з милою, не забарись

Прогнати клопіт, що їй серце стис.

Безмежна ця краса - недовговічна:

Вона й у тебе з рук втече колись!

* * *

112

Юначе, підведись - горить зоря ясна!

В прозорі келихи налий огню-вина!

В цім тліннім закутку живеш ти мить... а потім,

Хоч як жадатимеш, не вернеться вона.

* * *

113

Вино - рідкий рубін, а глек - глибока жила,

Душа моя - напій в прозорій чарі тіла,

А світлий келих той, що від вина сміється,-

Сльоза, що кров хмільну у серці затаїла.

* * *

114

Ті, що до Бога шлях шукають у болоті,

Стіною хочуть дух одгородить од плоті.

А я на стінку жбан з хмільним вином поставлю,

Хоч би й мене, як жбан, повісили на плоті.

* * *

115

Красуне, як мій сум, ти довговічна будь!

Ти знову ласкою мені зігріла путь.

На мене мимохідь ти позирнула й зникла.

Чи не за правилом: зроби добро й забудь?

* * *

116

Я часто п'ю вино, але без перепою.

До кубка тільки звик тягтися я рукою.

Чого ж я хочу ще? А от чого, послухай:

Не тішитися так, як ти, самим собою.

* * *

117

В паланні яхонтів уста сакі* повинні.

Журба за ним дає поживу й міць людині.

Той, хто в сльозах за ним не потонув, живе

В ковчезі Ноєвім, неначе в домовині.

* Підчаший, виночерпій.

* * *

118

До гончара зайшов я, позираю

На тисячі