Читати книгу - "Золотий фараон"

Сейтахт поклав непритомного додолу. Йому здалося, що каменяр помер, либонь, страх укоротив йому вік. Той, хто завше боїться божої кари, проживе тільки півжиття. Сейтахтові вони нічого не зроблять, адже він у них не вірив. Де ж той Осіріс? Хіба ця гробниця не належить до його царства мертвих?

Сейтахт схопив Менафтове довбало. Він хотів довести своїм наляканим помічникам, який безсилий Осіріс.

— Дивіться сюди обидва! — владно гукнув тесля своїх помічників. — Доведу вам, що я могутніший за богів.

І тесля почав щосили гатити по замурованому входу.

Нажаханий Мунхераб прикипів до нього очима. Він гадав: от-от Осіріс уб'є й зарозумілого теслю.

А Еменеп не відчував ніякого ляку. Він зацікавлено стежив, як Сейтахт збільшує отвір у стіні. Зненацька йому вийнула думка, що тесля теж різьбив статуї богів, отже, боги знають і його. Гончареві стало жаско.

Сейтахт відклав довбала.

— Ви ще й досі боїтеся? То можете забиратися звідси, тільки тоді золото буде моє.

Еменеп схопився на ноги.

— Я допоможу тобі. Але спершу скажи, що нам робити з Менафтом.

— Винесіть його! — звелів Сейтахт. — Не годиться, щоб його тут знайшли. Скажіть Хенуму, хай допоможе вам сховати небіжчика десь у сусідній порожній гробниці.

По цих словах Сейтахт узяв довбало і знову заходився гатити по стіні.

Еменеп штовхнув водоноса. В гуркоті Сейтахт не міг чути, як Еменеп казав своєму приятелеві:

— Чого ти стоїш вилупивши очі? Якщо ми не поквапимося, тесля сам-один забере все золото, а ми так і зостанемося злидарями.

Ще якийсь час Сейтахт довбав стіну, тоді озирнувся. Він був сам. Світильник страшенно чадів. Він схопив пучками обгорілий край ґноту й одірвав. Цей шматок ґноту вже непотрібний — точнісінько, як Менафт, що його закопують тепер у землю. Менафт був гарний різьбяр і добрий товариш.

Зітхнувши, Сейтахт узяв лом. Далебі, коли б Менафт помер десь в іншому, кращому місці, Сейтахт вшанував би його щирою жалобою. Але тут теслю вабили скарби, тільки тоненька стіна ховала від нього багатство.

Він люто гатив, ще і ще. За третім ударом лом потрапив у порожнину. Тесля притьмом вийняв із стіни ще кілька каменів. У гарячковому поспіху він посунувся у вилом ногами. Лом недбало кинув, а світильник обережно потяг за собою. Нарешті ноги знайшли якусь опору. Це була скриня, і, як Сейтахтові здалося, досить міцна. Та тільки-но він став на неї, скриня зламалася. Не розгубившись, тесля схопився за край стіни, і світильник не згас. Люто копнувши ногою зрадливу опору, він скочив додолу.

Високо піднісши світильник, Сейтахт почав роздивлятися навкруги, очі йому розплющувалися дедалі ширше. Хоч куди він дивився — скрізь сяяло золото. У вигляді страхітливих тварин з видовженими тулубами стояли три саркофаги. Аж очі сліпив фараоновий трон, окутаний золотими, мистецьки вирізьбленими платівками. Побачив тесля і безліч скринь — мальованих, різьблених, інкрустованих чорним деревом, слоновою кісткою, золотом і самоцвітами. Тут стояли розкішні мисливські фараонові повози, хоч і розібрані на частини, але прегарні й коштовні. Он вази з мерехтливого алебастру, чудові витвори різьбярів по каменю. А там — скриня з суцільного золота.

Золото, золото скрізь! А позаду біля стіни…

Сейтахт відсахнувся, враз зіскулився і, боронячись, підняв діву руку. Біля входу до самої гробниці, під стіною, застигло двоє вартових. Один — праворуч, другий — ліворуч. Вони стояли непорушно і дивилися один на одного — мовчазні, скам'янілі. Це були статуї, кожна зростом з людину.

Тесля важко звів дух. З переляку він сам мало не скам'янів — обидві постаті здалися йому живими. Вони тримали в руках визолочені довгі палиці їхні шоломи, пов'язки на стегнах і навіть сандалі мерехтіли золотом.

Кинувши ще раз пильний погляд на статуї, Сейтахт заходився швидко й жадібно випорожнювати скриню.

Еменеп перший помітив, що каменяр іще живий. Вони вже віднесли його на відстань пострілу з лука, коли Еменепові причулося тихе зітхання. Нараз він відчув, як ворухнувся той, кого вони мали за небіжчика. Мунхераб зойкнув і випустив його з рук. Хенум виявився не такий боязкий. Вже не одного напівмерця довелося йому витягати з Нілу. Він узявся розтирати Менафтові груди, зводити й опускати руки, а тоді ще й дмухати в ніс. За уявленням давніх єгиптян, таким чином можна вдихнути в людину нове життя.

Справді, Менафт зітхнув кілька разів і розплющив очі. Він не відразу збагнув, де опинився. Три темні постаті схилилися до нього. Над їхніми головами мріли зірки. І каменяреві здалося, що він уже на тому світі, а постаті навколо нього — провідники у царство мертвих. Вони поведуть його до Осіріса, найвищого судді. От якби вони засвідчили перед Осірісом на його користь, тоді й кара була б йому менша.

Менафт трохи підвівся.

— Я не винен, богове! Я вчасно покаявся у своєму вчинку і хотів утекти з гробниці, але тесля Сейтахт погрозами примусив мене зостатися. Ви повинні сказати це Осірісові. Чуєте?

Недоумкуватий Мунхераб збентежено глипав на Менафта. А Еменеп схилився до каменяра.

— Що це ти плетеш? Чи ти геть глузду збувся?

— Може, тесля вдарив його по голові? — завважив Хенум.

Зачувши низький Хенумів голос, Менафт насторожився. Він притягнув нубійця за руку до себе, силкуючись у темряві роздивитися його обличчя.

— Це ти, Хенуме? — здивувався він. — Хіба я не на тому світі?

Раб вибухнув своїм дивним лихим реготом.

— Ми винесли з гробниці тебе, як мертвого, і вже збиралися ховати.

— Коли ж ти живий, то ходімо назад, до Сейтахта, інакше-бо він позабирає собі все найкоштовніше, — занепокоївся Еменеп, тягнучи за собою Мунхераба.

— Зостаньтеся! — щосили гукнув до них Менафт. — Осіріс позбавить вас життя. То він мене покликав. Я був уже на тому світі.

Але ті двоє вже побігли. Менафт насилу підвівся і, заточившись, схопився за весляра.

— Заверни їх назад, Хенуме. Осіріс тяжко карає. Він усіх вас знищить.

Хенум байдуже глянув на тих, що поспішали до гробниці.

— Я не зможу їх спинити. Вони — люди вільні, а я — тільки раб.

— Тоді я наказую тобі спинити їх. Біжи за ними, а то провина ляже й на тебе.

Нубієць здвигнув плечима.

— Хіба ж я винен, що мій пан послав мене сюди? Я роблю тільки те, що він велить.

— Тоді я не дам їм грабувати бога, — вигукнув Менафт і хитаючись кинувся за ними.

Перед входом до гробниці каменяр спинився. Звівши руки до зоряного неба, він почав благати, наче Амонів жрець:

— Дайте мені сили, справедливі богове! Я