Читати книгу - "Безкінечна війна"

Після цього ми ще близько години бродили по території бази, а потім повернулися в житловий корпус. Вже пройшовши шлюз, необхідно було почекати ще деякий час, щоб костюми встигли прогрітися до «кімнатної температури» Хтось підійшов до мене і торкнувся шоломом мого шолома.

— Це ти, Вільям? — На шоломі у неї була напис «Маккой».

— Привіт, Оін. Щось сталося?

— Я просто хотіла запитати, з ким ти будеш сьогодні спати.

Вірно, я й забув. Списки тут не складали, кожен вибирав сусіда сам.

— Е… я, тобто я ще ні з ким не домовлявся. Якщо ти… то звичайно.

— Спасибі, Вільям. Бувай. — Я дивився їй услід. Якщо хтось і міг виглядати спокусливо навіть в боєкостюмі, так це Оін.

Кортес вирішив, що ми вже досить прогрілися, і повів нас в роздягальню. Кожен, задкуючи, завів свій костюм в належне гніздо і підключився до підзаряджаючого батареї джерела. (У боєкостюми була вмонтована автономна плутонієва батарея, якої вистачило б на кілька років, але нас привчали до ощадливості.) Зрештою всі благополучно підключили свої костюми і було дозволено виходити на світ божий: дев'яносто сім курчат, що вискакують з яскраво-зелених яєць. Було холодно, особливо це стосувалося боєкостюмів, тому ми дуже недисциплінованим натовпом кинулися до шафок з одягом.

Я натягнув туніку, штании та сандалії, але все одно тремтів від холоду. Я взяв свою чашку і став у чергу за порцією гарячої сої. Щоб зігрітися, усі в черзі стрибали на місці.

— Я-як… т-ти думаєш М-Мандела, ск-кільки з-зараз тут… градус-сів? — Це була Маккой.

— Н-навіть… знати… не хочу… — Я кинув стрибати і почав з усією можливою енергією розтиратися однією рукою, так як в іншій я тримав чашку.

— У всякому разі, не холодніше, ніж в Міссурі.

— Ух… хоч би… включили… обігрів… диявол їх забери…

Маленьким жінкам завжди доводиться найгірше. А Оін була у нас наймініатюрнішою, лялечка з осиковою талією, ледь п'яти футів зростом.

— Уже включили кондиціонер. Скоро прогріється.

— Хотіла б… я бути… такою здоровою, як ти. — А я потай радів, що все навпаки.

ГЛАВА 6

Втрати у нас почалися на третій день, коли ми тренувалися робити ями.

Враховуючи нашу енергоозброєність, копати лопатою або подібним інструментом довбати проморожений камінь Харона було б просто непрактично. І проте можна цілісінький день стріляти з гранатомета і не видовбати навіть окопу. Тому використовується пальцевий лазер. З його допомогою робиться заглибина, в неї вкладають заряд з годинниковим механізмом, а ви чим поскоріше забираєтеся в укриття. Укриття на Хароні — це проблема, якщо тільки ви не обзавелися ямою де-небудь поблизу.

Найскладніше в даній операції — це якраз встигнути втекти. Безпечною вважається відстань не менше сотні метрів від місця вибуху. Після включення годинникового механізму у вас є три хвилини часу. Але стрімголов бігти не рекомендується. Не на Хароні.

Нещасний випадок стався, коли ми робили дійсно солідну яму. Відповідну для підземного бункера. Для цього було потрібно зробити заглибину, потім спуститися на її дно, закласти ще один заряд і повторити операцію, тоді вийде яма потрібного розміру і глибини. Ми використовували детонатори з п'ятихвилинним уповільненням, але і цього часу ледь вистачало — вибиратися з кратера слід було з крайньою обережністю.

Вже всі встигли «викопати» подвійної глибини яму, крім мене і ще трьох осіб. Думаю, тільки тому ми дійсно уважно слідкували за подією, яка сталася з Бованович. Відстань між нами була метрів двісті. На екрані мого конвертора, включеного на сорок відсотків потужності, я бачив, як вона зникла за гребенем кратера. Після цього я тільки міг слухати її переговори з Кортесом.

— Я на дні, сержант. — Під час польових занять подібного роду радіо працювало тільки на прийом, виключаючи інструктора і виконуючого завдання.

— О'кей, пройди в центр і розчистити днище. Не поспішай. Ще не висмикуй кільце, поспішати тобі нікуди.

— Ясно, сержант.

Ми могли чути, як крихітним відлунням віддається шерех дрібних каменів, який проходив через підошви в костюм. Кілька хвилин вона мовчала.

— Дісталася дна. — Дихання у неї кілька почастішало.

— Лід чи скеля?

— Скеля. Зелена маса.

— Використовуй малу потужність. Один і дві десятих, дисперсія «чотири».

— Боже, сержант, я проколупуватиму цілий день.

— Можливо, але тільки в цій зеленій гидоті наявні кристали гідрату, від сильного жару полетять шматки. І нам нічого не залишиться, як тільки залишити в кратері твій холодний труп.

— О'кей, один і дві десятих. — Протилежний край кратера осяявся червоним відблиском лазерного променя.

— Коли дійдеш до глибини в метр, перейди на дисперсію «два».

На це було потрібно сімнадцять хвилин, три останні — на другій ступеня розсіювання. Уявляю, як втомилася у неї рука.

— Тепер відпочинь пару хвилин. Коли дно заглиблення перестане світитися, активуй детонатор і вкинь заряд. Потім виходь з кратера. Ясно? Часу у тебе повно.

— Ясно, сержант. Буду виходити.

Але в її голосі відчувалася напруга. Ще б, не щодня доводиться навшпиньках тікати від тахіонної бомбочки у двадцять мікротон. Кілька хвилин в динаміках чулося прискорене дихання.

— Готово. — Слабкий стук — це бомба упала на місце.

— Тепер не поспішай, обережно, у тебе цілих п'ять хвилин.

— Ага-а, п'ять. — Застукали камінчики про підошви її костюма. Спочатку регулярні, ці звуки потім, коли вона почала підійматися на гребінь, стали більш частими. І коли залишилося чотири хвилини…

— Зараза! — Довгий щось скребуть звук, стукіт камінчиків. — Ось зараза.

— Що сталося, рядовий?

— Зараза! — Тиша. — Паскудство!

— Рядовий Бованович, я питаю, що сталося.

— Я… чорт візьми, я застрягла… Ця паскудна нога… Та допоможіть хтось! Я не можу зрушити, я не можу… я…

— Мовчати! Як глибоко вона застрягла?

— Не можу витягнути, вона застрягла… моя нога… Допоможіть!

— Тоді допомагай руками, чорт забирай, штовхай руками! У тебе зусилля по тонні на кожну руку! — Залишалося три хвилини.

Вона перестала чортихатися і щось забурмотіла. Вона важко дихала.

— Я витягла її. Дві хвилини.

— Рухайся наскільки можеш швидко. — Голос у Кортеса був абсолютно позбавлений хвилювання.

За дев'яносто секунд до вибуху Бованович з'явилася над гребенем кратера. Вона виповзла на четверіньках, перевалившись через гребінь.

— Біжи… біжи, як можеш швидко…

Вона пробігла п'ять або шість кроків, впала, підвелася, кинулася бігти, знову впала, проїхавши кілька метрів, знову встала на ноги…

Здавалося, що вона встигне, але, ледь покривши тридцять метрів, вона витратила майже весь запас часу. Десять секунд…

— Досить, Бованович, — сказав тоді Кортес, — падай на живіт і не ворушись.

Але вона не почула або хотіла відбігти подалі і продовжувала мчати відчайдушними стрибками,