Читати книгу - "Ґоморра"

мав нічого, окрім роботи, нічого, окрім своїх швацьких верстатів, маленьких фабрик, упаковок та відвантаженого товару. Нічого, окрім безкінечного повторення виробництва. Все інше було наносним, поверховим. Підготовка і навчання відбувалися безпосередньо за верстатом, а якість виробів компанії демонструвалася їхнім успіхом. Ні тобі фінансування, ні спеціальних проектів, ні стажування. Ринок — це все або нічого. Виграв або програв. Зростання зарплатні означало покращення житла та покупку наворочених авто. Але цей добробут не можна вважати спільним, колективним. Це багатство — вкрадене, забране у когось силоміць і притягнуте до вашої «печери» як здобич. Люди приїздили звідусіль і вкладали гроші у фірми, що виробляли сорочки, куртки, піджаки, рукавички, сумочки, капелюхи та гаманці для італійських, німецьких і французьких компаній. У 1950-х роках італійський Лас-Веґас припинив вимагати дозволів, офіційних контрактів та належних умов праці — і гаражі, сходові колодязі й комори перетворилися на фабрики. Але за останні роки китайська конкуренція призвела до руйнації підприємств, що виробляли товари середньої якості для середнього покупця. І не стало більше місця й часу для зростання професійної майстерності. Або ти відразу працюєш найкраще і найшвидше, або хтось інший змикитить, як зробити цю саму роботу іще швидше й іще краще. Багато людей опинилися за воротами. Власники фабрик зламалися під тягарем боргів та процентів. Багато з них накивали п’ятами, ховаючись від непосильного фінансового преса.

В результаті зникнення цих невеликих підприємств під найбільшою загрозою опинилося одне конкретне місце: район Парко Верде в Кайвано. Йому перекрили кисень, його зростання брутально перепинили, і він став немов емблемою зовнішньої межі міського простору. Тут ніколи не гасне світло, в будинках та внутрішніх дворах повно народу, повсюди — припарковані автомобілі. Ніхто не від’їздить. Дехто приїжджає, але мало хто залишається надовго. Не буває тут такого моменту, коли багатоквартирні будинки порожніють, ніколи не буває тут відчуття тиші й пустки, коли вранці всі йдуть на роботу або до школи. В Парко Верде завжди натовп, завжди безперестанний шум людської юрми.

Парко Верде здіймається догори з центральної вісі міста, з асфальтового ножа, що розтинає Неаполь. Він більше схожий не на мікрорайон, а на купу мотлоху, на смітник, де бетонні споруди з алюмінієвими балконами випинаються на кожному пустищі як пухирі. Складається враження, що його спроектував архітектор, якого надихнули піщані витвори на пляжі; він наче навмисне зробив будинки схожими на замки з піску, тільки при їх спорудженні форми з мокрим піском випорожнювали догори ногами. Сірі, невиразні будинки. В одному куточку приліпилася малесенька капличка. Вона майже непомітна, але так було не завжди. Колись тут була велика біла каплиця, справжній мавзолей, присвячений якомусь хлопцю на ім’я Емануель. Емануель загинув. Його вбили на роботі. На роботі, що інколи є навіть важчою, аніж ішачити в нічну зміну на фабриці. Але ж треба якось заробляти на життя. Емануель промишляв грабунками. На «діло» він виходив по суботах — кожну суботу. І завжди в тому самому місці. В той самий час, на тій самій вулиці, того ж самого дня. Бо субота була днем його жертв, днем закоханих. А в тому районі всі закохані їхали на шлях номер 87 — гидотну дорогу з асфальтовими латками та міні-смітниками. Кожного разу, коли я там проїжджаю і бачу закохані пари, я завжди думаю, що, мабуть, треба дійсно дуже сильно згоряти від пристрасті, щоб кохатися в такому паршивому оточенні. Саме тут і ховалися Емануель та його двоє подільників, вичікуючи, коли зупиниться авто і вимкнуться фари. Вони чекали іще трохи — поки парочка не роздягнеться — і нападали саме в той момент, коли коханці були найбільш вразливими. Розбивали вікно руків’ям пістоля і приставляли його дуло чоловікові під ніс. Обчистивши свої жертви, вони вирушали порозважатися, додавши іще одне пограбування до свого солідного «послужного списку» і кілька сотень євро — до своїх кишень. Жалюгідний улов, але ці хлопці, напевне, почувалися мільйонерами.

Якось уночі їх перехопив патруль карабінерів. Емануель та його подільники були настільки самовпевнені та безголові, що не розуміли просту річ: якщо постійно проробляти одне й те ж у тому самому місці, то це — найнадійніший спосіб забезпечити власний арешт. Погоня, зіткнення автомобілів, постріли. А потім — тиша. Емануель — у машині, смертельно поранений. Він націлив пістоль на карабінерів, тому вони встрелили його. Одинадцять куль впритул означає, що ти прицілився і готовий стріляти за найменшої провокації. Спочатку стріляй на враження, а потім стверджуй, що то була самооборона. Кулі блискавкою влетіли в авто, наче притягнуті до тіла Емануеля потужним магнітом. Його приятелі зупинили авто і хотіли втекти, але не стали, бо побачили, що Емануель мертвий. Вони відчинили дверцята і не стали чинити опору, коли їх лупцювали кулаками в обличчя — прелюдія до кожного арешту. Емануель лежить, скоцюрбившись, з несправжнім пістолетом у руці. То — капсульний пістоль, пугач, яким хіба що собак від курника відганяти. Іграшка, що її використовували наче справжню зброю. Бо Емануель був іще дитиною, що зображала дорослого. Переляк на його обличчі мав означати жорстокість, а привласнені кишенькові гроші уявлялися йому казковим багатством. Емануелю було п’ятнадцять. Усі звали його Ману. Він мав худе й кутасте чорняве обличчя. Саме таким ви уявляєте хлопця, з яким вам не хотілося б мати справу. Емануель з’явився на світ у такому куточку земної кулі, де тебе будуть поважати й шанувати не за гроші у кишені, а за те, як ти їх роздобув. Емануель був породженням Парко Верде. А коли ти походиш з місцини, що назавжди залишає на тобі своє тавро, то жодна помилка або злочин не скасує факту твого походження. Родини з Парко Верде скинулися

1 збудували невеличкий мавзолей. Усередину вони помістили образ неаполітанської Мадонни Дель Арко та фото усміхненого Емануеля. Каплиця Емануеля стала однією з-понад двадцяти, що їх збудували вірні на честь всіляких Мадонн, яких тільки можна уявити. Але мер міста не міг стерпіти, що саме ця каплиця присвячена покидьку, і послав бульдозер, щоби її знести. Бетонна споруда розвалилася вмить, наче була зроблена з глини. Звістка поширилася швидко, і невдовзі біля каплиці зібралася молодь Парко Верде, приїхавши на своїх мопедах та мотоциклах. Усі мовчали. І просто дивилися, як чоловік у бульдозері смикав важелі. Під тягарем поглядів він зупинив машину і показав на судового виконавця, даючи зрозуміти, що це він дав наказ. То був жест, яким бульдозерист указав на потенційний об’єкт їхнього гніву і спробував відвести від себе небезпеку. Переляканий та обложений з усіх боків, він замкнувся в