Читати книгу - "Жак-фаталіст"

пантоміму Рамо філософ робить слушне зауваження: «…виходить, що на світі повно жебраків, бо я не знаю нікого, хто не вмів би станцювати кількох па вашого танцю… Юрба честолюбців танцює в позах, одна одної підліших… проте є істота, звільнена від пантоміми. Це — філософ, що нічого не має і нічого не просить». Але якщо піти далі, спробувати продовжити авторську думку, можна уявити, що позиція філософа також є певною позою в суспільстві, що живе «Sub specie ludi» (за законами гри). Тож мудрість полягає в усвідомленні ігрової природи суспільства.

Схожу думку можна знайти в іншому творі Дідро «Парадокси про актора», де автор стверджує: «У великій комедії світу, тій, до якої я повсякчасно повертаюся, всі палкі душі займають сцену, а всі геніальні люди сидять в партері. Перших називають безумцями, а других, що намагаються описати їх безумства, — мудрими. Це зображення мудрого змушує вас сміятися над тими явищами, жертвами яких ви нещодавно були, а також — над собою».[7]

На соціальній сцені всі ролі розподілено, кожен має зайняти своє місце відповідно до правил гри та рольової маски, і тільки час відміряє кожному кінець та початок вистави. Тому невипадково бесіда Небожа Рамо та Філософа завершується ремінісценцією з «Енеїди» Вергілія «Quisque suos non patimur manes» («Кожен свою кару відбуде» — вірш з тієї частини поеми, де розповідається про те, як Еней спускається до потойбічного царства) та церковними дзвонами, що сповіщають водночас початок вистави та початок меси.

Серед питань, що автор ставить перед читачем у своєму діалозі, не останнє місце займає й проблема відповідальності митця за художні образи, що народжує його уява, за вплив його творчості на суспільство. Дідро у такий спосіб намагається проаналізувати загальнонаціональне значення геніїв, таких як: Корнель, Мольєр, Расін, Вольтер. Водночас відчувається, що явну перевагу він віддає Расінові, бо саме довкола цієї постаті ведеться найзапекліша полеміка Рамо та Філософа. Небіж докоряє Расінові, що в житті «він був добрий тільки для незнайомих, і то після смерті». Але на це Філософ пропонує відокремити буденну добропорядність пересічної людини від загальнонаціонального значення генія: «Він і через тисячу років викликатиме сльози на очах. Ним захоплюватимуться люди по всіх краях землі; він навіюватиме людяність, співчуття, любов. Питатимуть: хто він, з якої країни, і заздритимуть Франції. Він зробив прикрість кільком там людям, яких немає вже і які нам майже зовсім не цікаві. Нам нема чого боятися ні його пороків, ні його хиб».

Дідро послідовно проводить думку про велике суспільне значення естетичного ідеалу, який поєднує в собі прекрасне, добре, щире, гуманне та здатен замінити абстрактну мораль. Естетичні питання стають своєрідним підсумком соціально-філософського змісту цього твору.

Коли читаєш твори Дідро, виникає враження, що у своїй ідейно-естетичній концепції він навмисно уникає будь-якої завершеності та однозначності, сповідуючи метафізичний принцип «життя складніше й цікавіше за будь-які спроби визначити його». Науковий погляд на світ фіксує його існування, вписує його в певні рамки визначень, але водночас обмежує його можливості мінятися. Час у природознавчому фізичному вимірі є величиною однорідною (будь-яка мить тотожна іншій), світ безкінечно повторює себе, не знаючи принципової різниці між минулим, теперішнім та майбутнім. Водночас потік людського життя є складнішим за формальну логіку й математику, «потенціальне» й «можливе» виявляються такими ж об'єктивними, як і реально існуюче. Але чим є об'єктивна реальність, можливо, тільки відношенням до неї свідомості?

Світ майбутнього — це світ можливостей, яких завжди багато, які іноді виключають одна одну, народжують інші можливості, ведуть до невідомого. Саме ці можливості досліджує у свій спосіб мистецтво, зокрема художня творчість.

Дідро-прозаїк у своїй творчості звертає увагу саме на ті моменти світоглядної філософії Просвітництва, які передбачають парадоксальні для просвітницької системи наслідки. «Іноді буває достатньо зробити крайні висновки з гіпотези, — пише він в «Думках щодо пояснення природи», — щоб похитнути її»[8]. Один з таких парадоксів пов'язаний з проблемою співвідношення свободи та необхідності. Учення французьких просвітників виявляє певну непослідовність: з одного боку, як головна політична вимога «розумного» суспільного устрою висувається свобода, а з іншого — можливість свободи заперечується як «фіктивне поняття», причини якого людям ще не відомі. Така суперечливість народжує думки про фатальну визначеність будь-якого вибору людини.

Дідро-діалектик ставить собі за мету звільнити людину від відчуття фатальності. Так з'являється роман під назвою «Жак-фаталіст та його Пан», в якому читач спостерігає за героєм — Жаком, що разом із Паном їде довгою дорогою та намагається вважати реально можливим лише те, що людині визначено долею. «Чи може воно бути інакше, — казав він, — коли немає свободи й доля наша написана на небі?» Він гадає, що людина іде до слави або до ганьби так само доконечно, як котиться з гори куля, що мала б самосвідомість…». Цім міркуванням Жака заперечує Пан, який достатньо послідовно відстоює можливість людини керувати обставинами власного життя.

У романі «Жак-фаталіст» Дідро, як і в сатирі «Небіж Рамо», дозволяє героям повсякчасно заперечувати власні принципи. Іноді аргументація Жака щодо визначеності всього сутнього волею Неба достатньо переконливо вказує на можливість протилежного трактування реальності, схожого на світоглядні позиції Пана. Говорячи про прагнення Жака бути фаталістом (світоглядна концепція Жака запозичена ним в армійського капітана — послідовника Спінози), автор зауважує, що «…часто він був непослідовний, як і ми з вами, і схильний забувати свої власні засади, за винятком деяких обставин, коли його філософія, очевидно, над ним панувала…»

Непослідовність, складність, суперечливість, на думку Дідро, є характерними для об'єктивного потоку життя, що не вписується в будь-які схоластичні схеми. Ілюстрацією цієї думки і є роман про Жака-фаталіста, який не має ні чіткої фабули, ні формальних початку і кінця та композиційно складається з багатьох епізодів.

Часто дослідники перебільшують значення суб'єктивізму, що начебто пронизує художню концепцію «Жака-фаталіста». Цей суб'єктивізм пояснюють впливом на Дідро Стерна та його «Трістрама Шенді». Доволі поширеною є думка, що «Жак-фаталіст» є романом стернського типу та втілює в собі світогляд, співзвучний примхливому та витончено ірраціональному сприйняттю потоку життя, що знайшло своє відображення в «Трістрамі Шенді». Таке трактування дещо деформує істинну сутність художнього задуму «Жака-фаталіста». Вплив Стерна в романі Дідро має швидше зовнішній формальний характер. У Стерна Дідро запозичив формальний принцип подрібнення оповідання на окремі епізоди, за яким будується композиція роману. Проте, на відміну від «Трістрама Шенді», у Дідро цей прийом виконує іншу художню функцію. Він не несе в собі ніякого специфічного гносеологічного значення, він виконує нескладну функцію ретардації