Читати книгу - "Книга пригод 3"

Оглушливим реготом зустріли присутні цю Робінову пропозицію, бо таки й справді — висловив він її просто в спалаху болісних почуттів, що переповнювали його, а не тверезо все зваживши.

— Ич, яка порядна людина! — лунало з усіх боків у проміжках між вибухами реготу. — Порядник знайшовся, їй-бо! Чи не можеш ти, Ралфе Гескете, дістати два палаші для двох порядних людей?

— Ні, я можу тільки послати до зброярні в Карлайлі, а поки що позичу їм дві виделки потренуватись.

— Цить, чоловіче, — сказав хтось інший, — ці жваві шотландці на світ приходять з синьою шапчиною на голові і з кинджалом та пістолем за поясом.

— А найкраще, — мовив містер Флісбампкін, — попросити сквайра з замку Корбі, щоб погодився бути за секунданта у нашого порядника!

Стоячи серед цієї зливи глузувань, Робін мимохіть почав нишпорити у складках свого плаща.

— Ні, це не годиться, — стиха мовив він сам до себе рідною мовою. — Сто проклять на голови цих свиножерів, що не знають ні пристойності, ні чемності!

І, ступивши до дверей, гукнув:

— Ану розступіться ви, потолоч!

Але його колишній друг перепинив йому дорогу своєю кремезною постаттю і не дав вийти за двері, а коли Робін Ойг спробував силоміць прорватись, збив його з ніг так легко, як хлопчак збиває кеглю.

— Кружка ставайте, кружка! — знявся крик, і потемнілі від давності крокви й підвішені до них окости задвигтіли й заходили, а посуд на миснику задеренчав. — Добрий удар, Гаррі! Дай йому ще, Гаррі! Тепер стережись — ти затопив йому аж до крові!

Ось такі були вигуки, а горянин тим часом схопився з землі, пройнятий несамовитим обуренням, а від його витримки й самовладання не лишилося й сліду: він кинувся на свого кривдника з таким шалом, з такою нестямою і жагою помсти, як розлючений тигр. Та що може вдіяти обурення супроти досвіду й сили? В цьому нерівному змаганні Робіна Ойга знову збито з ніг, а що удар був неминуче замашний, він так і лишився лежати долі серед кухні. Господиня підбігла була помогти потерпілому, але містер Флісбампкін не підпустив її.

— Не займайте його, — сказав управитель. — Він і сам очухається і знов полізе битись. Він іще й половини не дістав того, що заробив.

— Він дістав від мене все, що належалось, — заперечив супротивник Робінів, в якому прокинулося співчуття до давнього приятеля. — А другу половину я б радше вам уділив, містере Флісбампкін, бо ж ви вдаєте, ніби щось тямите в цій забаві, тоді як Робін зовсім новачок, він навіть шкуру не здогадався скинути — плащ метляється, а він у бійку суне! Підводься-но, Робіне, приятелю! Між нами знову дружба, і хай лишень хто спробує мені хоч слово сказати проти тебе чи твого краю!

Робін Ойг усе ще був у знетямі, і ревно поривався битись, хоч його й стримувала з одного боку миротворна господиня, а з другого боку він і сам, бачачи, що Вейкфілд не має наміру поновлювати бійку, поступово вгамовувався, і лють його перейшла в понуру насупленість.

— Годі вже, годі, не злостись так, хлопче, — сказав англієць, виявляючи великодушну незлопам'ятність, притаманну його землякам. — Потиснім один одному руки і станьмо ще кращими друзями, як були.

— Друзями! — запально вигукнув Робін. — Друзями! Та ніколи! Стережися, Гаррі Вейкфілде!

— Тоді нехай прокляття Кромвеля спаде на твоє гонористе шотландське черево, як мовиться в одній п'єсі, і чорт з тобою — роби, що хочеш! Бо коли після бійки тобі кажуть, що шкодують за тим, що сталося, то якого біса ти ще хочеш?

З цими словами друзі й розлучилися.

Робін Ойг мовчки дістав з кишені монету, кинув на стіл і вийшов з шинку. Але на порозі він ще обернувся, махнув рукою в бік Вейкфілда й тицьнув вказівним пальцем угору — чи то погрозливо, чи то остережливо. І тоді зник у місячному світлі.

Після того як його не стало, почалась гостра пересварка між хвальком-управителем і Гаррі Вейкфілдом: гуртоправ-англієць у шляхетній непослідовності тепер ладен був ринути в бійку на захист доброго імені Робіна Ойга, «хоч він і не такий мастак битися навкулачки, бо ж це незвичне для нього діло». Але господиня закладу, вчасно втрутившись, не дозволила розпалитись, новій колотнечі.

— Досить уже бійок у цьому домі, — рішуче заявила вона, — їх і так забагато. А вам, містере Вейкфілд, — додала шинкарка, — ще доведеться спізнати, що значить зробити доброго приятеля смертельним ворогом.

— Ет, облиште, пані! Робін Ойг — чесний хлопець, він зла у серці не держить.

— Не сподівайтесь на це. Ви не знаєте, які затяті бувають шотландці, дарма що й маєте з ними багато спільних інтересів. Хто-хто, а я вже це знаю, бо в мене мати шотландка.

— Воно й по дочці знати, — докинув стиха Ралф Гескет.

Це ущипливе зауваження чоловіка шинкарки звернуло розмову в інший бік, та й відвідувачі пивниці мінялись — ті, що були давніше, виходили, з'являлись натомість інші. Забалакали про ярмарки, про ціни на худобу в різних частинах Шотландії та Англії, почали переговорювати про торгівельні угоди. Гаррі Вейкфілду пощастило знайти покупця й дуже вигідно збути частину свого гурту, і ця подія геть дочиста викурила з його пам'яті згадки про недавню бійку. Але був хтось інший, причетний до цієї події, що не забув би про неї, навіть якби йому випало взяти в обладу геть усю худобу від Еска аж до Ідена.

Цим чоловіком був Робін Ойг Мак-Комбіх. «І треба ж було, щоб я в таку хвилину виявився без зброї, — мовив він сам до себе. — Зроду ще мені такого не траплялося! А хай би він відсох, той язик, що нарадив мені розлучитися з кинджалом!.. Кинджалом? Ге! Кров англійця! Тітчині слова… Хіба ж вона коли їх кидала на вітер?»

Згадка про фатальне пророцтво скріпила Робіна у смертоносному намірі, що блискавично постав у нього в голові.

«Атож! Моррісон не може бути за багато миль відси. Та хоч би він був за сотню миль — однаково знайду його!»

Його імпульсивний дух мав тепер чітку мету й мотив до дії, і він свою легку ходу, таку звичну для шотландців, звернув туди, де, як випливало зі слів містера Айрбі, мав проходити Моррісон. Мозок Робіна цілковито поглинули відчуття заподіяної йому кривди, та ще й від друга, і жадання помститися тому, хто став віднині найлютішим його ворогом. Леліяні змалку уявлення про самоповагу й власну гідність, про нібито високе своє походження й шляхетність були тим коштовнішим скарбом для