Читати книгу - "Вогнем і мечем"

польські. Однак у художньому світі роману до історичного часопростору вписаний часопростір міфічний. На міфічному рівні роману об’єктивний історичний час перетворюється на апокаліптичні вияви. У просторі географічному події відбуваються на порубіжжі Речі Посполитої, а у просторі міфічному – на краю землі, точніше, світу людей. Бастіоном цивілізації на помежів’ї з пеклом дикості є «лубенська держава», у якій «справжнє життя розквітло тільки під залізною рукою князя Яреми».

По інший бік від цієї уявної межі світів стоїть військо Хмельницького з його ірраціонально-жорстокою поведінкою, яку оповідач пояснює «спрагою крові та вбивств», «звірячою природою» народу. На сторінках роману козаки, йдучи за стихією терору, винищують невинних і беззбройних усіма видами смертей, «допускаються найдикішої жорстокості», упиваються кров’ю та вбивствами. І якщо на історичному рівні їхні ватажки (Хмельницький, Богун, Кричевський) належать до того ж світу людей, що й Вишневецький, міфологізація опускає їх у царство дикості.

Ще менше людських рис притаманно черні, яка характеризується виключно збірними поняттями: натовп, гультяйство, розбійники, дикуни, а то й природними термінами: стихія, повінь, потік, лавина; вона не має жодного іменного представника. Чим далі від цивілізації, тим менше людських рис притаманно населенню: «напівлюдські, напівзвірячі створіння», «зовсім дикі і дурні чабани», «волоцюги-сіромахи», «захожі-приблуди». Ці створіння є абсолютно безрелігійними, там само як і козаки, а ще нічого не відомо про їхню осілість чи родинну структуру. Ніхто тут прямо не звинувачується у кровозмішуванні, проте загальноприйнятність моногамної сім’ї піддається сумнівові; так само не подаються факти канібалізму, однак чернь любить свіжу людську кров та паруючі ще нутрощі. У «дикунів» людське тіло не освячене жодними табу, тому з ним можна робити все, що завгодно: кидати, топтати, роздирати, гратися відсіченими головами. Таким чином, чернь антропологічно перебуває вже на межі канібалізму, адже не знати або не поважати табу людського тіла – це те ж саме, що й не бути людиною. Жорстокість «дикунів» є інстинктивною і стихійною, це просто їхній природний спосіб життя. І проти такої дикості навіть у мирний час необхідно застосовувати раціональну і методичну жорстокість. Польські жовніри діють за неписаними «правилами» насильства. Часом сама цивілізована жорстокість ставала «найдикішою», але навіть тоді вона приносила благодатний наслідок – мир, бо завдяки цьому бунт згасає.

Якщо історичний план роману був сформований працями істориків (Шайнохи, Кубалі, Дубецького), то міфічний – мемуарними та щоденниковими джерелами XVII століття. Саме з останніх до роману проникла складна, багатоелементна структура топосу «перевернутого світу» і виник той образ дійсності, який здатний образити почуття національної гідності українців. Адже козацький «національно-визвольний рух» представлено як бунт розгнузданої черні, безбожний, протиправний і антицивілізаційний, як масове пограбування, вбивства, ірраціональну, нелюдську жорстокість озвірілого збіговиська. У створеній автором художній системі домінує категоризація, запозичена зі світогляду шляхетської спільноти, як у його найшляхетніших, так і в найганебніших виявах.

Старопольські пам’ятки (щоденники, спогади, листи, документи, наукові тексти) сформували джерельний інтертекст роману. Про це свідчить постійне їх використання при творенні головних і другорядних сюжетних ліній. Записи із ХVІІ століття привнесли до роману риси шляхетської ментальності, архаїчні мовні та стилістичні особливості. Джерельні описи окремих подій дали змогу авторові за аналогією будувати власні сцени із надзвичайною правдоподібністю. Функції пам’яток багато в чому залежали від їх різновиду: щоденники забезпечили фабулу роману сукупністю основних реалій, схемами подій, елементами опису, а мемуари – рисами образу автора, ментальності людини ХVІІ століття. Серед джерел роману дослідники називають літературні твори періоду бароко – «Война домова» С. Твардовського, «Панування Яна Казимира» В. Коховського, збірник документів зображуваного періоду «Книга…» Т. Міхаловського, «Опис України» Г. Боплана, «Діаріуш» С. Маскевича, «Літописи» С. Величка і Й. Єрлича, «Хроніку» Рудавського, «Щоденник» Е. Лясоти тощо.

Мотиви пам’яток Сенкевич використовував вибірково, виявляючи тенденції до белетризації, ідеалізації шляхти, героїзації минулого Речі Посполитої, комізації образу Заглоби і витворення концепції «великого Яреми». Письменник іноді змінював автентичні розв’язання мотивів відповідно до внутрішніх потреб художнього твору. Проте більшість фактичного матеріалу роману походить із конкретних історичних джерел і порушення цього принципу автором завжди має значущий характер.

Іще одним рівнем роману є контакт з романтичною традицією. Сенкевич, як і вся польська громадськість, знав Україну, з одного боку, як мальовничий край, сповнений героїчного минулого, заселений видатними особистостями, справжніми «синами природи». Але поряд з образом романтичного самітника, козака в романтичних творах присутній і збірний, часто мало привабливий образ натовпу, а їхнє протиставлення відображає романтичне вирішення проблеми особистості та суспільства.

Одним із головних елементів цієї романтичної традиції у Сенкевича є образ степу. Він складається із «горизонтального» плану – простір природи (степова флора та фауна, ландшафт та географічні назви) і «вертикального» – історія і легенда, семантика могил і курганів, які ховають останки учасників степових воєн. Цей образ степу, який сформувала романтична література, став однією з визначальних складових бачення історії XVII століття. Степ є рідним для козаків, співзвучним із їхньою душею, пов’язаним майже фізично: вони рухаються та відтворюються в такт, їх єднає своїми променями сонце, гомін козацького війська такий же дикий і сумний, як і степ. Проте сумний цей степ і дикий тільки для оповідача, у самих козаків він викликає радість і пошану. Хмельницький та повстанці перетворюють простір на антипростір: сонце не світить через дим, вночі замість зірок та місяця палають пожежі, течуть криваві ріки, підносяться гори із людських голів, дерева вкриваються страшними плодами – повішеними. А от Ярема Вишневецький на землі, що несла на собі сліди смерті, створює квітучий край. У пустинному закутку він будує цивілізацію. Багатоликий степ по-різному відтіняє характери персонажів. У Курцевичів близькість зі степом спричинила огрубіння звичаїв та затвердіння розуму і сердець. Богуна степ зробив відчайдухом, лицарем, нестримним як у війні, так і в коханні. Степ, шкідливий для князівської крові, натомість ушляхетнює романтичними поривами козацьку. При цьому інша гілка князівського дерева, «чудова степова квітка», Гелена розцвітає на степових просторах, звільнившись після ув’язнення в Чортовому яру.

Сенкевич досить широко і цілком свідомо використовує романтичну традицію для створення авантюрного простору з його екзотикою та небезпеками, для того, щоб герої пригодницького роману могли пройти дорогою випробувань для перевірки їхньої сміливості, витримки, шляхетності, здатності долати труднощі та біль. Часто романтична традиція (напр., образ романтичної особистості) пародіюється та деміфологізується, що пов’язано з особливою увагою Сенкевича до «сарматсько-барокових» рис XVII століття. І саме використання автором стилізації (чи то романтичної, чи то сарматської, чи типово реалістичної структури нарації – кодів, присутніх у живій літературній свідомості читача) мало довести правдивість цього образу на різних рівнях сприйняття. Це різноманіття підходів та інтерпретацій «Вогнем і мечем» свідчить про