Читати книгу - "І прибуде суддя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
* * *
Мене розбудив легенький доторк до плеча. Цього разу я моментально розплющив очі й побачив схилене наді мною обличчя провідниці.
— Вставайте, за п’ять хвилин станція, — сказала вона. — Тільки не засніть знову. Потяг у Старій Вишні зупиняється лише на хвилину.
«Отже, я таки заснув», — подумав я, підводячись. Дивно, таке враження, мовби спав дуже довго. Годилося б умитися, але яке це має значення. За півгодини, чи скільки там, спатиму в готелі, в такому маленькому містечку й до готелю, напевно, недалеко. А може, до ранку передрімаю на вокзалі, хоч там, швидше за все, не вокзал, а маленька станція, що зачиняється на ніч.
Я підхопив сумку і пружною ходою попрямував до виходу. Потяг уже сповільнював хід. Провідниця чекала мене у дверях свого купе. Її обличчя раптом здалося мені вродливішим, ніж було звечора.
— От і приїхали, — сказав я. — А я так і не дізнався, як вас звати.
— Навіщо це вам?
— Раптом ще зустрінемося?
— Людмилою мене звати. Ходімо.
Відімкнувши зовнішні двері, провідниця поглянула на мене. Я відсахнувся з несподіванки — така мука вихлюпнулася на мене з великих потемнілих очей, що раптом заповнили весь простір переді мною. Вона, безумовно, плакала, але не тільки це, не тільки, подумав я. Що ще трапилось, доки я спав? Ні, ще раніше. Пригадалася дивна поведінка цієї дівчини при виїзді з Ковеля.
— Скажіть, будь ласка, — провідниця говорила тихо, ледве шелестіла губами. — Можна вас запитати…
— Питайте, якщо встигнете.
— Ви читали Біблію?
— Біблію? — здивувався я. — Читав.
— Не пригадуєте — є там такі слова, такі слова… — вона затнулася, а потяг уже пригальмовував, — такі слова: «І прибуде суддя, а ти відійдеш»?
— Не пригадую, — відповів я. — Може, і є. Треба подивитись. Вибачайте.
«Надумала коли питати», — іронічно всміхнувся подумки.
— Це ви вибачайте, — здавалося, вона от-от знову розплачеться, але тільки мовчки відчинила двері. — Щасти вам.
— До побачення.
Потяг зовсім спинився. Я зістрибнув на землю. Озирнувся. Збоку бовваніли у темряві якісь приземкуваті споруди.
— Станція он там, — почувся голос провідниці.
Я озирнувся до неї. Людмила показувала рукою на будівлі, які перед тим потрапили в поле мого зору.
— Спасибі, — я привітно помахав їй рукою.
Щось наче зблиснуло на її щоці у тьмяному світлі тамбурної лампочки. Сльози? Чи здалося? Чого б їй плакати… Хоча вона така дивна і, видно, дуже сентиментальна. Щось питала про Біблію, про суддю. Ага, про те, що суддя відійде. Ні, здається, навпаки: вона відійде, коли прибуде суддя. Куди відійде? Дурниця якась. До того ж, я ще не суддя. А все-таки в неї непогане обличчя і фігурка дуже зграбна. «Шкода, що наша спільна дорога була такою короткою», — зненацька подумалося мені. Гм, вона відвернулася, немов ховаючи сльози. Знову сльози, невже вона плаче на кожній станції?
Рипнули буфери, потяг рушив. Поволі пропливали мимо затемнені вагони. Я лишився сам на сусідній колії.
Коли потяг зник за стіною ночі, переді мною була суцільна темрява. Я мимоволі озирнувся. Позаду, за коліями, ледь помітно проступало щось схоже на дерева. Швидше за все, місто з протилежного боку, за вокзалом. Хоча вокзалом, звичайно, ту халабуду, на яку показала провідниця, назвати можна хіба що умовно. Але чому вона не освітлена? У спину мені несподівано вдарив, мало не збивши з ніг, струмінь холодного, аж крижаного повітря. Вдруге за цю ніч мені здалося, що раптом настала зима. Це відчуття тривало, може, кілька секунд, але я відчув щось погрозливе і гнітюче у посвисті рвучкого холодного вітру. Ще раз мимоволі озирнувся. Дивним здалося те, що темрява погустішала, хоча очі мали б уже до неї звикнути. «Ну от іще, — подумав, — невже я до всього ще й страхополох?»
Я попрямував до вокзальної халабуди. Доки дійшов, кілька разів спіткнувся — спершу об рейку, потім об край перону, якщо тільки можна назвати пероном невеличкий п’ятачок перед станцією. Підійшовши до дверей, з усієї сили шарпнув за них. Раз, удруге.
Зачинено. Заглянувши про всяк випадок у вікна по обидва боки дверей, нікого, звісно, там не побачив. Лише контури якихось предметів проступали, у них можна було розпізнати столи і стільці, а під другим вікном виднілося щось схоже на лавку. Подумавши про лавку, я пошукав її очима тут, знадвору. Не знайшовши, зрозумів, що моєму становищу не позаздриш. Якщо не розшукаю лавки чи хоча б колоди, на якій можна було б перекуняти до ранку, то доведеться хіба що бігати довкола станції, рятуючись від несамовитого холоду. Чи спробувати знайти готель? Це все-таки ліпше, ніж мерзнути тут, вирішив я.
* * *
На розі станції я зіткнувся з чоловіком, що, мов чорна примара, вигулькнув переді мною. Це було так нагло, що я аж відсахнувся.
— Злякався? — глухим, надтріснутим голосом спитав незнайомець і так само жаско, аж у мене мороз пройшов по шкірі, засміявся. — Ха-ха-ха! Злякався! Ха-ха-ха!
Отямившись від переляку, я стояв, готовий дати відсіч чи навіть дорого продати життя.
Незнайомець раптом обірвав сміх. Тільки тіло його продовжувало, наче хто смикав за невидимі нитки, конвульсивно здригатися.
— Ви приїхали цим потягом? — спитав він по недовгій паузі. — 3 приїздом, пане… пане…
Він мовби щось намагався пригадати і не міг.
— Хто ви? — здивовано сказав я.
— Я? — чоловік переді мною не переставав хитатися. — Людина. Звичайна людина. Якщо хочете — місцевий жебрак.
Різко, неначе за командою, він підняв руку, погрозив пальцем.
— А от хто ви? Невже майбутній суддя? Ха-ха-ха!
— Ви що, прийшли мене зустрічати? — здогадався я, проганяючи неприємне відчуття від цього сміху, що лунав особливо зловісно серед ночі.
— Зустрічати? А чом би й ні? — сказав чоловік. — Чом би й ні, коли пан суддя прибув. Ви здивовані? Авжеж, ви здивовані. Втім, я б на вашому місці теж здивувався.
«Він, здається, п’яний», — подумав я. Очі мої, вже призвичаєні до темряви, помітили, що незнайомець зодягнутий у лахміття і взагалі схожий на жебрака, до того ж добряче пошарпаного, а може, й побитого. Хоча боятися, здається, нема чого — з таким я зумію впоратися, якщо, звичайно, той не ховає десь у кишені ножа.
Жебрак схопив мене за руку, заглянув у обличчя, заговорив швидко, пристрасно, немов боявся, що я перепиню його:
— Послухайте… Моя вам порада — їдьте
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «І прибуде суддя», після закриття браузера.