Читати книгу - "Пора грибної печалі"

— Ах ти, рід чорнющий, — серджуся я, швидко підшуковую камінь і жбурляю у крилату відьму.

Птаха неохоче злітає над деревом, піднімається у височінь і на все небо заливається хриплим, моторошним реготом.

Чим ближче до зимівлі, якийсь в’язкий холод починає дедалі більше липнути до тіла. У такий час над зимівлею давно вже кучеряво розцвітав дим, у стайні, на дворі наведений порядок, і лагідно усміхнений Цар сидів у гуні біля дверей на ослінчику, смоктав люльку. Але нині ще звіддаля я почув ревіння голодних корів, овець, і воно підстьобнуло нас. Волочачи брата за собою, спотикаючись у снігових наметах, я підбіг до огорожі. Біля зимівлі легко і прозоро слалися білими сувоями неторкані сніги. Худоба у стайні ревіла, як на погибель. Гамуючи страх і збентеження, я міцно стиснув руку брата і обережно підійшов до дверей. Взявся за клямку. Сінешні двері легко відчинилися. У потемках намацав ручку ще одних дверей і рвучко потягнув на себе. Цар напівсидить, напівлежить у ліжку на подушках і широко розкритими, здивованими очима незмигно дивиться на нас. Шанобливо знімаю на порозі шапку і речу:

— Віншую вам щасливий Новий рік, вуйку Штефане! Аби-сьте ся так мали, як земля у Петрівку. Най щастя-гаразди із усього світу біжать тільки до вашої хати. А ще міцного здоров’я, довгих років життя вам на многая і благая літа! — випалюю скоромовкою і, задоволений сам собою, піднімаю голову.

Але Цар мовчить, продовжуючи обпікати мене холодом здивованого погляду.

— Вуйку Штефане! — повторюю уже непевним голосом і ступаю кілька кроків.

Брат, тремтячи всім тілом, ховається за спину і цупко тримається моєї руки.

— Вуйку, — шепочу, підходячи до ліжка.

Цар бездиханний. Лівою рукою притис до серця мішок. Обличчя спокійне і навіть якесь щасливе, а в глибині здивованих зіниць, наче у голубій юзі, видніються далекі гори. Ми ціпеніємо. Якусь мить лупаємо один на одного, і тут погляд мій падає на мішок. Дитяча цікавість перемагає страх перед смертю. Неслухняними руками розкриваю мішок і жахаюсь. Живими людськими очима, із докором і печаллю, дивиться на мене із міха величезний чорний камінь. І тільки тоді я закричав:

— Вуйко Штефан помер!

На другому фронті без перемін

— Уже навіншувалися з тобою, — мовлю пригнічено братові, змахуючи сльози — непрохані новорічні гості.

Сидимо в хаті і все ще не можемо оговтатися від пережитого. Той страшний чорний камінь з очима мерця, здається, вибіг із зимівлі слідом, вчепився у моє серце і тепер нестерпно давить.

Баба хутко скликала кілька сусідок, і, голосячи, подалася впорядковувати покійника. Нам же наказано ні кроку з хати. А брат весь час своє:

— Хочу віншувати, ходімо, — тягне за руку.

Пручаюся, згадуючи сувору вказівку баби, а самому так і кортить побігати по хатах — аж ноги сверблять від нетерплячки.

— А вона не буде знати, що ми віншували, — вмовляє Павло.

Його запевняння підкуповують, і зрештою згоджуюся.

— Але тільки до тітки Йолани забіжимо і відразу додому, — попереджую.

Тітка Йолана, материна сестра, живе через город, на сусідній вулиці.

— Віншуємо вам щасливий Новий рік! — виводимо різноладом з порога. — Аби у домі вашому жили благодать і здоров’я, аби неслися добре кожен день кури, плодилися ягнята, телята і поросята…

— І най цілий рік під вашою хатою співають красні рожі, — доплітає своє брат.

— Дякую, дорогі дітки! — відкладає вишивання тітка і поспіхом встає з-за столу. — Хто тебе так гарно навчив віншувати? — нахиляється над братом.

— Баба наші, — прикушує палець Павло.

— У-у-у-і-і-й! — надсилу зривається у цей час пронизливий стогін із печі. — Господи великий, пощади і вдій щось, аби полегшало, а ні — забери до себе, у-у-і-ій!

Це конає за комином Другий Фронт.

— Давай, давай, — ятрить тітка, — хай тебе так судомить, аби блював ще й носом.

— Пожалій, пожалій, у-і-ї-й! — благає Другий Фронт.

— Ой не пожалію, — сердито хитає головою тітка. — Діти мої, не знаю, що з ним вдіяти. Уже другий місяць як запив, — показує на піч, де у муках похмілля корчиться вуйко Семен Лапшун — Йоланин чоловік. Опухлий, тучний, двометрового зросту, він не вміщується на лежанці, і голі ноги сиротами звисають із печі.

Прізвисько Другий Фронт вуйко Семен нажив собі через величезну пристрасть до політики. Він настільки захоплювався нею, що часом втрачав орієнтацію, де свій, а де чужий город. Десь посеред війни всі свої політичні інтереси вуйко перекинув на другий фронт: коли нарешті союзники відкриють його і які наслідки можуть бути у світі опісля. Про це він торочив із першим-ліпшим зустрічним. І хотів того хтось чи ні, а мусив вислуховувати, бо часом, коли ближньому було не вельми цікаво і він перебивав, вуйко Семен доводив свою правоту не стільки аргументованими фактами, скільки кулаками. А вони у нього замашні, як дубинки. І чоловік настільки втратив глузд, що якось, добряче націдившись, перестрів сільського нотаря Бігарі і спитав:

— Пане Бігарі, чорти б зідрали кожу з тих гамерикантів, чи скоро вони думають відкрити другий фронт? Мені аж хребет чешеться.

Нотар — чоловік із вигляду непримітний, однак улесливий і підступний — спершу аж затрусився, але, зиркнувши на вуйкові п’ястуки і вчасно згадавши про його запальний характер, швидко вгамував свої емоції і стримано сказав:

— Ваше запитання дуже делікатне, але, на жаль, тепер на нього не можу відповісти. Та коли така нетерплячка, що, як кажете, аж хребет чешеться, я поспитаю про це у тямущих людей і вгамую вашу допитливість.

І пан Бігарі дотримав слова. Вранці за вуйком прийшли стражі порядку і чемно відпровадили його у жандармерію. В гарячій дискусії про доцільність відкриття другого фронту жандарми так прочесали шомполами хребет політику-самородку, що той зо два тижні горів на печі синім полум’ям, не маючи змоги навіть поворухнутися.

З тих пір разом із червоними рубцями на спині вуйко чесно носить прізвисько Другий Фронт, хоча пристрасть до політики відтоді зів’яла.

— А чого їм так лихо? — питаю тітку, співчуваюче дивлячись на піч.

— Та ж говорю тобі — уже більше місяця заливає горлянку. От і кажу йому: «Побійся бога, чоловіче, скоро вже й послідні ногавиці проп’єш. Покайся, доки не пізно». А він: «Добре, добре, піду до свого цімбори — пана превелебного Василія. Хай мене висповідає, і я поклянуся йому на біблії, що більше пити не буду». А я, дурна ослиця, повірила. Дала йому гроші та й кажу: «Іди з богом». Він, правда, пішов, висповідався, поклявся на святому письмі, що більше пити не буде, та