Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

03.02.

Надворі були російські солдати. Вони вивели всіх надвір.

Хлопців роздягли догола й дивилися. Мені було дуже соромно. Навіщо вони зняли з них одяг?

Тітки й баби лаялися. Солдати сказали, що шукають слід. Слід від ремінця начебто. Від автомата. І одного хлопця кудись повели. Хоча сліду ніхто в нього не бачив. Цей хлопець просто повз проходив.

У нас документи дивилися.

07.02.

Ми провідали дідусеву квартиру. Там російські солдати. Вони підлогу зняли. Немає паркету. Дірка. Вони вогнище палили.

Спалили Пушкіна!!! Страхіття! Жах! Обід варили.

Мама з ними розмовляла. Сварила. Вони покивали довбешками. Мама каже:

— Їм років вісімнадцять! Не розуміють, що чинять!

А так, як на мене, великі дядьки. Один був із вусами. Вони там живуть і стріляють.

У дідусеву квартиру влучило снарядом. Її розбито. Телевізор солдати розстріляли. Чому?

15.02.

Ми були на базарі «Берьозка». Там продавалися перепічки, цигарки, солоні огірки.

Під час стрілянини всі тікали, ховалися.

Назад ішли, дивимося: бабуся. Везе щось на санчатах. Ковдрою накрите. Мама вирішила, труна. Ледве йде бабуся. Їй років вісімдесят. Сиве волосся з-під хустки. Навколо стріляють. Але вона глуха. Не чує навіть.

Мама взялася допомогти. Через трасу санчата перевезла. І тут вітер, ковдра впала. Ми дивимось, а це зовсім і не труна, а новий холодильник у пакуванні. Бабуся його десь украла.

23.02.

Усі крадуть. І тьотя Г., і тьотя А., і тьотя З., і дядько К., і Х., і М.! Усі зранку беруть тачки. Йдуть. А потім приходять, приносять килими. Посуд. Меблі. Дві-три людини не крадуть лише. Юрій Михайлович не краде, і ще кілька сусідів не крадуть. Інші сусіди кажуть:

— Російські солдати крадуть!

І це правда.

— І ми будемо красти! Однаково добро пропаде.

І роблять так.

З будинку навпроти найбільш невтомний — дідусь Полоній. Він раніше у в’язниці працював. Наглядачем. Тепер по п’ять разів за день тачки тягне. З ним близько десяти друзів. Сваряться інколи, кому що дістанеться. Прямо надворі галасують.

А з нашого будинку відзначаються тьотя Аміна й тьотя Рада.

Ми пішли до центру: я, мама, тьотя Валя й Альонка. І теж зайшли в приватний будинок. Там чай був. Ми взяли по одній коробочці. Потім я побачила ляльку. Це був пупсик. І я його взяла. Альонка знайшла олівці. А мама нічого не взяла. Сказала, що її мало не вбив снайпер. Снайпер стріляв у маму. Адже соромно, якщо вб’є в чужому будинку і тебе знайдуть як злодія.

— У нас удома купа своїх речей. Дівати нікуди! — сказала мама. — Ходімо додому!

І ми пішли.

25.02.

Ми ходили до церкви. Вона за мостом, де ріка Сунжа. Сунжа брудна, каламутна. Церква від снарядів похилилася.

У неї не раз влучали. Навколо будинки, як після страшного землетрусу: начебто були будинки, а тепер тільки частина стіни.

У церкві давали солоні помідори й макарони в стаканчиках. Бабусі були росіянки, і тьоті-чеченки були. Дітей багато. Баби на них бурчали.

Ще я там бачила Люсю. Вона живе в зруйнованих під’їздах. У неї вбили тата, маму і бабусю. Люся фарбує губи. Вона знайшла червону помаду в розбитому будинку. Люсі 14 років.

Мама сказала, що бомба влучила в зоопарк і звірі загинули. А я бачила собаку. У нього осколками відрізало ніс. Він без носа тепер. І багато вбитих собак.

Ще говорили: у будинок для старих людей влучили бомбою і вони загинули.

У церкві тьотя-черниця мене водила всередину, вниз. Там, у підвалі, темно, і тільки свічки тоненькі горять біля ікон. Усі молилися, щоб швидше війна минула. Тьотя-черниця дала мені рибу й картоплю. І я їла. А мама підмела двір у церкві.

Сказали, що макарони та помідори дали козаки. Козаки — такі люди, живуть десь далеко і сюди допомагають. Тому що війна.

Потім ми йшли назад. Військові сильно стріляли. Ми лежали на землі. І бачили мертвого російського солдата. Його при нас убило. Він лежав, а поряд зброя. Він був одягнений у синю форму.

Мама вийшла надвір. А там БТР. І сказала:

— Ідіть, там ваш хлопець лежить!

А солдати щось їли й пили з пляшки. І не пішли. Ми пішли додому.

Дали дідусеві Юрію Михайловичу трохи помідорів і макаронів. Він зрадів!

Поля

27.02.

Танки їдуть, а на них килими. Кажуть, возять у місто Моздок, продають. І в Інгушетію. Там навіть ринок є. Усе крадене купують.

Сусіди грабують, і військові грабують. Двері відчинені через снаряди та бомби. У будинках якщо не взяли речі, то розстріляли: телевізори розстрілюють, пральні машини.

Ми ходимо шукаємо хліб. Ніде немає. Мішок із борошном скінчився. Я весь час голодна, і мама теж. Наші біженці ремонтують стіну у своїй квартирі на третьому поверсі. Бігають туди, поки не стріляють.

Був момент, коли російські танки заїхали у двір, а ми вийшли. Ми жодного разу не ходили в підвал, а тут вирішили піти. Дуже стріляли. Ми вийшли й двері зачинили. Танк навів дуло на під’їзд. А в під’їзді діти, бабусі й тьоті. Ми стали тарабанити у двері. Вони не відчиняються. І я заплющила очі, вирішила, що він зараз вистрілить і ми помремо.

Він вистрілив, але промазав. Не влучив у під’їзд, а влучив вище. Із садів по танку почали стріляти ополченці й кричати: «Ваня, здавайся!» Танк позадкував.

У мами трусилися руки, двері не відчинялися. А всі кричали:

— Лено, швидше! Лено, відчиняй двері!

Двері перекосились від вибухів. Потім двері все ж таки відчинилися, і всі впали в наш коридор. І лежали. По двору стріляли з танків.

03.03.

Мама ходить на базу, яка поряд. Шукає дрова. Дров немає, а треба чайник гріти на вогнищі.

На базі бої. Російські солдати й ополченці бігають. Мансур пішов по дрова, і вони стали по ньому стріляти. Він ледве втік. Стрибнув із другого поверху.

Мансур носить капелюх. Він пірат! Справжній пірат!!! Я не можу сказати йому ані слова. Хоча дуже хочу. Але не можу. Соромлюся. Він знайшов десь тіні для повік і мені приніс. Маленькі такі, в коробочці. Бузкові. Подарунок! Мені!

Поля

04.03.

Було свято Ураза-Байрам! Бабуся Зіна принесла солоних помідорів і рису. А дядько Ахмед приніс смаженої картоплі. Цілу сковорідку! На вогнищі посмажив.

О, які ми щасливі! Ми поділилися подарунками з тьотею Валею та Альонкою.

05.03.

Мама й