Читати книгу - "Діти з Долини Райдуг"

Зовні поряд із рідними Волтер був, як то кажуть, «іншого заводу». Він не скидався ні на кого з них, а втім, його пряма темна чуприна й тонкі риси обличчя робили його найвродливішим із інглсайдських дітей. Зате Волтер цілком успадкував материну розвинену уяву й любов до краси. Невблаганний холод зими, звабливість весни, погідне щастя ліга й розкіш осені — усе це багато означало для нього.

Джем був верховодою в школі, та Волтера хлопці мали за «тютю» й «дівчиська», бо ж він ніколи не бився й зрідка брав участь у розбишацьких забавах, натомість волів спокійно сидіти в кутку із книжкою — найчастіше «якимись віршиками». Волтер любив поезію та поетів і, відколи навчився читати, цілі дні проводив над збірками віршів. Музика їхніх безсмертних творінь лилася в його юну душу. Волтер мріяв і собі колись бути поетом. Бажання видавалося здійсненним. Онде й дядечко Пол, який мешкав у загадковім краю під назвою «Штати» — колись був маленьким учнем ейвонлійської школи, а тепер його вірші читають усі. Однокласники нічого не знали про Волтерові сподівання, а якби й знали — не зрозуміли б їх. Та попри недостатню фізичну витривалість, Волтера все ж поважали, бо він «умів казати по-книжному», як не вдавалося нікому із гленських школярів. «Балакає, неначе проповідник», — сказав був хтось із них; тож Волтера не займали, як інших хлопців, що їх вважали боягузами через відразу до бійок.

Десятилітні Нен і Ді були нітрохи не схожі між собою, на противагу звичним уявленням про двійнят. Нен, названа при народженні Енн, була дуже вродливою дівчинкою з оксамитово-карими очима й лискучими темно-каштановими косами. Життєрадісна й витончена маленька панночка — Блайт на прізвище й із натури[5], як висловилася одна з її учительок, Нен мала гарний колір обличчя, на превелику материну втіху.

— Добре, що хоч одна з моїх доньок може носити рожеве, — часто повторювала пані Блайт.

Діана Блайт, яку рідні й друзі кликали Ді, з лиця була дуже схожа на матір. Вона мала коси руді, а сіро-зелені очі її мерехтіли в сутінках, мов грайливі зірки. Можливо, саме тому Ді була батьковою улюбленицею. Їх із Волтером поєднувала особлива дружба: тільки їй він читав свої вірші й тільки їй розповів, що потай створює епічну поему, яка вельми нагадувала «Марміон»[6]. Ді ревно оберігала його таємниці — навіть від Нен — і звіряла йому свої власні.

— Джеме, коли вже? — мовила Нен, чмихнувши гарненьким носиком. — У мене від цього запаху аж у животі бурчить.

— Скоро, — відповів Джем, хвацько перевертаючи рибу. — Дівчата, давайте хліб і тарілки. Волтере, прокинься.

— Яке осяйне повітря нині, — замріяно мовив Волтер. Не те, щоб він був геть байдужий до смаженої форелі, о ні — але найбільшого значення Волтер завжди надавав духовній поживі. — Квітковий янгол іде нині світом, пробуджуючи квіти до життя. Онде його сині крила — на пагорбі, коло узлісся.

— У янголів білі крила, — заперечила Нен.

— Квітковий янгол інакший. У нього димчасто-сині крила — мовби з туману в долині. О, як би я хотів уміти літати! Це, мабуть, дивовижне відчуття.

— Люди часто літають уві сні, — завважила Ді.

— Я вві сні не літаю по-справжньому, — зітхнув Волтер. — Мені деколи сниться, що я здіймаюся над землею й ширяю над деревами й парканами. Це так приємно… і я завжди думаю: «Тепер, нарешті, це вже не сон, як раніше», — а тоді все-таки прокидаюся, і настає жахливе розчарування.

— Швидше, Нен, — озвався Джем.

Нен витягла дошку для пікніків — справжню дошку, з якої в Долині Райдуг юні Блайти з’їли безліч страв, приправлених ліпше за будь-який королівський наїдок. Дошку перетворили на стіл, умостивши між двох великих моховитих каменів. За скатертину правила газета, за сервіз — щербаті тарілки й чашки з відбитими ручками, що їх була викинула свого часу Сьюзен. Із бляшаної коробки в потаємній схованці між ялинових коренів Нен видобула хліб і сіль. Зі струмка діти черпали ясне й прозоре «вино Адама», а соус до смаженої форелі являв собою вишукану суміш чистого повітря й молодечого апетиту. Сидіти в Долині Райдуг, що тонула в аметистово-золотих сутінках, напоєна ароматом бальзамічної ялиці та свіжих весняних пагонів, поміж блідих зірок суничного квіту, слухати шурхіт вітру й тенькіт дзвіночків між гілля Закоханих Дерев, і їсти смажену форель із хлібом — о, цієї насолоди не дано було спізнати наймогутнішим можновладцям.

— Сідайте, — запросила Нен, коли Джем зняв із вогнища пательню, з якої линув спокусливе шкварчання форелі. — Джеме, твоя черга проказувати молитву.

— Я риби насмажив, то й годі, — обурився Джем, який терпіти не міг проказувати передобідню молитву. — Хай Волтер прокаже — він це любить. Тільки не надто довгу, Волте. Я вмираю з голоду.

Але проказати молитву — ні довгу, ані коротку — Волтер не встиг. Йому завадили.

— Хто це спускається сюди від пасторського дому? — здивувалася Ді.

Розділ 4

Юні Мередіти

Тітку Марту звикле й справедливо вважали кепською господинею, а превелебного Джона-Нокса Мередіта — надто неуважним і м’якосердим чоловіком. Та попри бруд і занедбаність, у домі гленського пастора безперечно вчувався щирий затишок — тож найсуворіші сільські кумасі мимохіть відтавали, збираючись попліткувати про нього. Можливо, тому сприяв випадковий збіг обставин: дощаті сірі стіни будинку повили пагони віргінського винограду, довкруж, наче давні друзі, з’юрмилися акації та ялини, а з парадних вікон видніло море й піщана гряда. Та все це пасторський дім мав і досі, за попереднього панотця, коли був найохайнішим, найбундючнішим і найнуднішим будинком у цілім Глені. Отож приємною зміною дім завдячував рисам своїх нових мешканців. Тепер у нім панував дружний, веселий і радісний дух, його двері завжди були відчинені для кожного — його зовнішній і внутрішній світи мовби взялися за руки. Єдиним законом співіснування в сім’ї Мередітів була любов.

Парафіяни казали, буцім пан Мередіт розбещує своїх дітей. Імовірно, то була правда, бо ж він зрідка наважувався висварити їх. «Вони ростуть без матері», — думав він, зітхаючи, коли вух його досягали чутки про нову сенсаційну витівку. А втім, батько не знав і половини їхніх діянь. Пан Мередіт належав до когорти мрійників. З вікон його бібліотеки виднів старий цвинтар, але, міряючи кроками кімнату, замислений панотець не бачив, що Джеррі й Карл завзято грають у «довгу лозу» просто між надгробків у падолі вічного спочинку старих