Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

— Ну ні фіга собі! — видихнув Богдан, котрий похмуро мовчав під час переговорів. — Начебто така тиха, боягузлива, у школі всього боїться… А тут диви, як мужика розкрутила!

— До чого тут школа, — пирхнула Тетянка. — Це бізнес! — Вона помахала текстом угоди. — Ти хоч розумієш… Ні, ти нічого не розумієш! — Вона повернулася до Ірки: — А ти хоч розумієш, як нам пощастило?

— Не знаю. Я цього Іващенка взагалі вже випровадити хотіла, — невпевнено промимрила Ірка. — А вийшло якесь чаклунство по найму. Якось мене це все… напружує.

— Цікаво! — ображено мовила Тетянка. — А для кого я тут стараюся? Чаклунство по найму, бачте, її напружує! А що ти взагалі зі своїм чаклунством збираєшся робити? Для друзів ворожити на великі святки? Так вибач, твої друзі й самі у ворожінні непогано січуть! — На Таньчиних губах промайнула самовдоволена посмішка. — Ми ж не шахраюємо, як оці ось, з газети, ми пропонуємо справжнісінькі чари, без дурнів!

— Гроші якісь… шалені! — майже жалісно мовила Ірка. — Навіть уявити важко. Півмільйона доларів на трьох!

Тетянка зиркнула на Богдана й скорчила гримаску:

— А я ще сказала, без дурнів! Вибач, Богданчику, про тебе геть забула. Не розумію, чого ми ще й із ним маємо ділитися, по-моєму, від нього жодної користі. Ну добре вже, якщо ти так кажеш, хай буде на трьох. А якщо на трьох, то не такі це вже й шалені гроші.— Вона витягла з кишені калькулятор, швидко пробігла пальцями по клавішах. — На кожного виходить по сто шістдесят шість тисяч шістсот шістдесят шість. — Тетянка раптом спохмурніла. — Шістсот шістдесят шість? Погане число. Диявольське.

— О, я ж казав, що вона страшенна боягузка, усього боїться, навіть баксів, — гмукнув Богдан. — Можеш мені свою частку віддати. Мені добре, і в тебе щасливе число — нуль.

У відповідь Тетянка мовчки скрутила дулю.

— Ну-ну, без відьмацьких штучок, — погрожуючи, помахав мечем Богдан. Його очі відразу затяглись мрійним туманом. — Ти, Ірко, будинок заново відбудуєш, а то ця руїна незабаром на вас із бабцею впаде. Я батькові машину куплю. Подорожувати будемо.

— За кордон, — підхопила Тетянка. — І до твоєї Німеччини поїдемо, обов’язково, чуєш, Ірко? І зможемо там скільки завгодно жити, доки ти… Узагалі, скільки треба буде.

— І бабця перестане гарчати, що від мене лише шкода, — переймаючись загальним настроєм, пробелькотіла Ірка. І раптом струснула волоссям, повертаючись до тями. — Чуєте, а хто знає, як ми ці гроші збираємось заробити? Хтось уміє шукати викрадені бакси?

Відповіддю їй була тільки мертва тиша.

Розділ 4

Карти, гроші, дві таємниці

— Г-му-у, — видала Тетянка, розглядаючи Богдана, що вилазив із маршрутки. — Я завжди знала, що він псих, але не думала, що до такої міри…

Пасажири маршрутки сахалися на всі боки і з острахом ховали ноги, коли, чіпляючись за крісла мечем, що висів на поясі, Богдан пробирався до виходу.

Заїхавши кінцем лука по низькому даху мікроавтобуса, хлопчак, нарешті, вивалився назовні. Прямо під ноги відьмочкам, що вже чекали на нього.

— Ну що, ходімо? — життєрадісно запропонував Богдан, киваючи на довжелезний, обсаджений стриженими кущами шлях, наприкінці якого вимальовувався парадний вхід до корпорації пана Іващенка.

— Ходімо! — так само життєрадісно відповіла Тетянка. — Ми — туди, — вона кивнула на вхід, — а ти — додому.

— Чому це раптом? — образився Богдан.

— Тому що в пристойні установи з мечами не пускають. Такі от забобони, — єхидно пояснила Тетянка.

— Не зрозумів! — обурився Богдан. — Я що, маю йти на ворожу територію неозброєним?

Тетянка страдницьки простогнала.

— Ну годі вже, — рішуче відрізала Ірка. — Мені ваші суперечки обридли гірше за гірку редьку…

— Та ти за все життя жодного разу редьки не їла, тим паче гіркої… — миттю завелася Тетянка.

— Годі, я сказала! — гаркнула Ірка. — Ти,— вона тицьнула пальцем на Богдана, — думати маєш, куди свої залізяки можна чіпляти, а куди не можна! А ти… — Ірчин палець уперся в Тетянку. — Припини до всього чіплятися! А то я взагалі нікуди не піду! Мені й так ця історія не подобається! І я геть не уявляю, як ми оті гроші знайдемо…

— Подумаєш, проблема, — презирливо знизала плечима Тетянка. — Фотку зниклого компаньйона візьмемо, у дзеркало глянемо — та й по всьому!

— Добре, якщо так, — із сумнівом похитала головою Ірка. — Гаразд, ходімо.

— А я? — засмучено спитав Богдан. — Мені що, і правда додому? Я ж як краще хотів… А раптом там битися доведеться.

Тетянка пирснула.

— Охоронців рубати? Чи в менеджерів стріляти? Добре, добре, мовчу, — побачивши грізно зведені Ірчині брови, Тетянка й справді замовкла.

— Залізяччя сховаємо, — хвильку поміркувавши, вирішила Ірка, — біля входу, в кущах.

— Та ти що! — вигукнув Богдан. — Їх же будь-який пацан миттю стирить!

— Який пацан? Тут солідна корпорація! — завелася у відповідь Тетянка. — Дорослі серйозні люди, і жодному, чуєш, ти, недоумку, жодному з них навіть на гадку не спаде возитися із усілякими там мечами й дурними луками… Вони ділом займаються!

Ірка мало не загарчала. Її подружка осіклася.

— Ви обоє недоумки, — рівним голосом сказала Ірка. — А на меч я кину замовляння, ніхто його не візьме. Поруч пройдуть і не помітять.

— Точно? — з недовірою примружився Богдан і, дочекавшись Ірчиного ствердного кивка, важко зітхнув, погоджуючись. — Гаразд, он там, здається, нормально буде.

Обравши найгустіший кущ, Богдан почав акуратно вкладати стріли, лук, а слідом за ними й меч, у вийнятий із кишені величезний целофановий пакет з яскравим написом «Дякуємо за покупку!».

Тетянка придушено захихотіла. Кинувши на неї нищівний погляд, Богдан розгорнув купку старого листя під кущем. І нагору зненацька вилетіла величезна, чисто обгризена кістка, схоже, прикопана якимось запасливим собакою.

— Ой, яка гарна кісточка! — зненацька радісно вигукнула Ірка й потяглася до знахідки.

— Я не зрозуміла, — спиталась Тетянка, — ти що, хочеш її із собою взяти?

Ірчині пальці застигли буквально за сантиметр від кістки.

— Ні, чому ж, ти бери, бери, — вела далі Тетянка. — Тоді і цей толкієнутий може свій ножичок залишити. Так і з’явимось на прохідну: він із мечем, ти з кісточкою. Враження справимо надзвичайне. — Круто розвернувшись, дівча закрокувало до входу.

Ірка зніяковіло сховала руки за спину й здивовано зиркнула на кістку, яка валялася біля її ніг. Та й справді, вона з глузду з’їхала, чи що? Підбирати таку гидоту! Та ще й зраділа їй, немов бозна-якому скарбу.

— Та покладеш ти свій меч, чи ні?! — від надміру почуттів гаркнула Ірка на Богдана і, швидко прошепотівши над пакетом кілька слів, кинулась наздоганяти подругу.

— Е, а ми самі потім меч хоч знайдемо? — стривожено гукнув до відьмочки Богдан. — Я його більше не бачу!

— Залиш на кущі