Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

Спочатку вони стають сірі, потім кольору фіалок, потім кольору великих темних синців.

А потім усе небо стає темне, воно нависає над тобою, як велике чорне море. Що вступає у війну з твоїм морем, із тихим морем під твоїм кораблем.

Сильний вітер налетів на мене. Він гнав корабель уперед, розгойдував його, хилив на боки, занурював у цю божевільну стихію. Напрям вітру змінювався, і люди мої не встигали керувати вітрилами.

Море відбивалося від ударів згори, опираючись небесному гніву. Гнів цей був такий безтямний, що я розумів: мій корабель довго не витримає. Гнів цей падає на мене, тільки на мене, і я мав рятувати своїх людей, я мав відрізати їх від небезпеки.

Я наказав їм залишатися на кораблі, а сам стрибнув у воду. Якби Посейдон хотів мене вбити, він міг це зробити давно. Але він хоче іншого. Він хоче погратися зі мною, я знаю. Він хоче познущатися з мене, я знаю. Він хоче показати, який добрий він є, і який злий він є. Який дружелюбний його сміх, який безжальний його регіт.

У світлі блискавки я побачив землю.

Уламок весла опинився переді мною, і я повис на ньому, безпомічна комаха на великій чорній поверхні, наскрізь просякнута водою та страхом.

* * *

Часом буває так, що ти занурюєшся у безодню, та безодня раптом стає ясна і чиста.

Часом буває так, що ти на межі життя і смерті, але життя постає перед тобою в усій своїй чистоті, в усій своїй небесній ясності.

Море викинуло мене на землю, я лежав непритомний на березі, але дух мій підіймався над тілом і летів в океан.

Він бачив землю, він бачив воду, він бачив тіло чоловіка в піску та бруді, він бачив молодих дівчат біля гирла річки, які полоскали свою одежу.

Це був його світ, і водночас він був далекий від нього, він дивився на нього поглядом бога чи поглядом птаха, який летить над водою.

Ти можеш бути далекий від свого суму, якщо дивишся на нього ззовні, якщо між ним і тобою океан.

Я зробив півколо, піднявшись над відкритим морем, а потім знову повернувся до острова, куди мене викинув шторм.

Я летів до пагорба над берегом, на ньому стояла жінка, схожа на скульптуру або на скелю, витесану морем. Тільки тремтіння її одягу дало мені зрозуміти, що переді мною хтось живий, із плоті та крові.

У руках вона тримала нитки, що до них були прив’язані гирі.

Вони коливалися в її руках, деякі нитки були товстіші, деякі тонші, деякі ось-ось мали обірватися.

Ніколи в житті я не бачив її. Але часом одного лише погляду досить, щоб усе зрозуміти.

Її зображують старою, у чорних одежах, — але хіба боги можуть бути старі? Хіба вони можуть сумувати? Хіба зморшки насмілюються псувати їхню шкіру?

Атропос, одна з Мойр, богиня долі, яка тримає в своїх руках нитки наших життів. Вона сама вирішує, коли перерізати нитку, а коли її лише перев’язати, мов рану.

Мойри плетуть їх ночами у своїй печері, потім виставляють на вітер і на сонце, на світло і морок; нитки коливаються у їхніх руках, чіпляючись за каміння, за гострі скелі, за гілки дерев у лісах, за гнів богів, за байдужість смертних.

До кожної нитки прив’язано гирю, маленьку копію людського тіла. Ти відразу себе впізнаєш.

Моє життя висіло на пальці Атропос. Нитка була товста, але деякі волокна вже перетерлись, і мені здалося, що вона протримається недовго, що жити мені залишилося трохи.

Чи треба було мені готуватись до смерті? Чи те майже бездиханне тіло на березі і є моя межа?

Я не знав про це — але знав, що вже раз лежав ось так, у бруді та піску, з ранами на шкірі, і дихання вже покидало мене. І я знав, що кожної такої миті боги думали про мене, і що кожної такої миті до мене приходили ті, хто рятував мене.

Я захоплено дивився на сумне і суворе обличчя мойри і розумів, що все в її силах і на все її влада.

Але я думав про жінку, яку колись кохав на цьому острові.

Бо я вже був тут. Бо я вже розбивався тут.

Це була земля феаків. Це була земля царівни Навсикаї, яка так боялася мене, яка так кохала мене.

Навсикая

Хто ти, чоловіче, схожий на морського монстра?

Обліплений піском та мулом, весь у подряпинах, у крові, що запеклася на грубій шкірі? Чи вмієш ти говорити? Чи вмієш ти дихати, як люди? Чи живеш у глибинах, серед акул та морських їжаків?

Я Навсикая, донька Алкіноя, царя феаків, люблю лаванду і сонце, щоранку підношу руки до неба та уявляю, що торкаюся пальцями білих хмар, радію сміхові своїх служниць, маю золоту рибку. Але ніколи, ніколи я не бачила морських страхіть.

Рік тому знайшла я тебе на узбережжі, ти був страшний, але мій страх спокусив мене.

Ми полоскали одяг у гирлі річки, що впадала у море, я хотіла, щоб одежа моєї родини була яскрава і чиста, я хотіла, щоби сукні мої були білі, як світло Титона, бога яскравого сонця — адже я, царівна Навсикая, чекаю свого нареченого і думаю про нього, хоч доля тримає в таємниці від мене його обличчя та його ім’я.

Раптом із маленького лісу біля берега вийшов чоловік, вкритий піском і засохлим мулом; кров запеклася на його шкірі. Він прикривався оливковим гіллям і тростиною, жодного клаптика одягу не було на ньому, і навіть листя не могло приховати від нас його соромоти.

Усі мої служниці розбіглися, налякані, — але тільки не я. Я була непорушна, мені було страшно, дуже страшно, але я царівна, я донька Алкіноя, мій народ сміливий та відважний, мої брати воїни та мореплавці, хіба мені личить кричати, коли я бачу морських монстрів?

Він двічі глянув на мене, і ластівка торкнулася мого серця. Очі цього страхіття були добрі, в них світилося море, в них плавали білі хмари.

Потім він став говорити. О, боги, я ніколи не чула таких слів. І хіба вміють морські страховиська так говорити? Хіба вміють вони відчувати?

Твоя краса зачарувала мене, казав він. Найкращі чоловіки Греції боротимуться за тебе, казав він. Боги, мабуть, уже приходять до тебе вві сні, казав він.

Я веліла своїм служницям дати йому вбрання, нагодувати його, намастити