Читати книгу - "Гора між нами"

звичку геть усе спілкування вести через електронну пошту, бо це суттєво ощадить час. Відтак я скопіював з диктофона записи про своїх пацієнтів та надіслав їх секретареві (а також іще на два незалежні сервери — про всяк випадок, раптом одна чи дві копії десь загубляться). На тому я закінчив — на решту листів можна буде відповісти у польоті, а щойно десь знайду вай-фай — усе відправлю. Ґровер повернувся за кілька хвилин. Раптом я згадав про Ешлі Нокс.

— Ґровере, а скільки людей ви можете взяти на борт?

— Опріч мене ще двох, якщо вони не проти сидіти пліч-о-пліч.

Я озирнувся на головну будівлю аеропорту.

— А ще хвилин десять маємо?

— Я якраз готуватиму літак до польоту. Але покваптеся, погода не лишає нам багато часу.

Уже знайомий мені водій автобуса підвіз мене до термінала, а оскільки роботи він і досі не мав, то пообіцяв знов почекати. Ешлі знайти було неважко — вона стояла у великій черзі на таксі, у застебнутій аж до носа довгій куртці від «Норс Фейс».

— Гей, Ешлі, я винайняв чартер до Денвера — можливо, ми встигнемо вшитися звідси, перш ніж здійметься буря. Знаю, ми з вами не надто добре знайомі, але в літаку є ще одне місце. Що скажете?

— Ви серйозно?

— Менш як за дві години будемо там, — я зробив якийсь заспокійливий жест. — Слухайте, може, це здається… дивним… Але я і сам пройшов через усі ці весільні клопоти. Я добре пам’ятаю, як моя дружина не могла спати два дні, намагаючись зробити все ідеально. Чесно, я просто хочу допомогти. Ніяких приписів дрібним шрифтом.

Обличчя її так і пашіло скепсисом.

— І ви нічого за це не хочете від мене? Знаєте, я ж можу добряче роздати карасів. І не таких у нокаут відправляла.

Я підніс руку з обручкою.

— Я люблю пити каву на задній веранді нашого будиночка на пляжі та дивитись на океан. Якось моя дружина поставила там блюдечка для трьох бродячих котів, що вешталися неподалік. Тепер кожного ранку вони складають мені компанію. Я дав їм імена та звик до їхнього приємного муркотіння.

— Ви що, хочете порівняти мене з бродячим котом? — насумрилась Ешлі.

— Ні. Я хочу сказати, що не помічав жодного з тих котів, аж поки дружина не почала їх годувати. Тепер коти просто всюди. З людьми в мене так само — з лікарями це часто буває. Так ось, я просто не хочу, щоб зірвалося ваше весілля. Правда.

Я помітив, що вона аж трохи підстрибує від надлишку енергії.

— Тільки я сама за себе плачу, згодні?

— Як вам за краще. Але, навіть якщо ви не платите, я все одно запрошую вас приєднатися, — знизав плечима я.

Поглянувши на злітну смугу, вона переступила з ноги на ногу.

— Завтра вранці я маю їхати з дівчатами у спа після сніданку. — Її погляд на мить затримався на написі «Чартери». — Було б добре забратися звідси сьогодні, — зітхнула Ешлі та посміхнулася. — Маю три хвилинки?

— Звісно, але… — На екрані з прогнозом погоди величезна зелена пряма бурі підповзала все ближче.

— Випила забагато кави. Пробачте. Думала, уже дотерплю до готелю, але в літаку навряд чи є туалет, еге ж?

— Це точно, — засміявся я.

Розділ третій

Ґровер вже сидів на місці пілота з навушниками на голові та клацав різноманітними перемикачами.

— Що, готові?

— Ґровере, це Ешлі Нокс, журналістка з Атланти. У неї весілля за дві доби, тому я запропонував їй полетіти з нами.

— Вітаю на борту. — Він узяв її валізу та прилаштував за задніми сидіннями.

— А у хвостовій частині немає багажного відсіку? — поцікавився я.

Ґровер усміхнувся та відчинив невеличкі дверцята біля хвоста.

— Тут вже зайнято, — показав він великий помаранчевий прилад. — Це АРМ.

— Тепер я знаю, що відчувають пацієнти, коли я вживаю абревіатури.

— Аварійний радіомаяк, — пояснив той. — Якщо літак упаде, ця штука відправить сигнал на частоті 122.5. Вона дуже міцна — витримує удари до 13 кг. Таким чином інші літаки знатимуть, що ми в біді, і за нами відправлять кілька літаків, які розрахують наше місцеположення та передадуть його рятівникам.

— А чого ж літак Стіва Фоссетта не змогли знайти?

— Якщо літак розбивається за швидкості більш як 320 кілометрів на годину, АРМ не витримує.

— Зрозуміло.

Приготування були завершені, й ми з Ешлі влаштувалися на задньому сидінні. Ґровер зачинив дверцята та завів двигун. Для нас теж були навушники — звисали зі стелі. Місця тут дійсно було обмаль, сиділи ми дуже щільно. Літак повільно виїхав з ангара, і Ґровер клацнув іще кількома перемикачами та посмикав ручку штурвала. Я не дуже знаюся на літаках, та Ґровер був схожий на людину, яка може літати навіть уві сні. На панелі приладів мерехтіли два GPS.

— Ґровере, а навіщо два? — Я поплескав його по плечу та тицьнув пальцем у бік одного з приладів.

— Про всяк випадок.

— Це ж який?

— Ну, всяк… — Він знов поринув у підготовку до зльоту, а я набрав на телефоні номер голосової пошти та притис апарат до вуха.

— Гей, чуєш, це я… — почувся її сумний голос. Чи, може, стомлений. Або сонний. А може, вона плакала. Десь на задньому плані я чув гуркіт океану — хвилі ритмічно розбивалися об берег. Мабуть, Рейчел стояла на задній веранді. — Мені не подобається, коли ти йдеш… — Пауза. Глибокий вдих. — Я знаю, ти хвилюєшся, але не треба. Ще три місяці — й усе це буде позаду. Ось побачиш. Я почекаю, — вона вичавила з себе сміх. — Ми всі почекаємо. Кава на пляжі. Поквапся… Усе буде добре. Повір мені. І ні на мить навіть не сумнівайся — я кохаю тебе. Кохаю навіть дужче. Ти це знаєш, правда? Не сердься. Ми це переживемо. Я люблю тебе всім своїм серцем. Швидше повертайся. Чекатиму тебе на пляжі.

Я вимкнув телефон і втупив погляд у вікно. Ґровер зиркнув на мене та повільно нахилив ручку штурвала уперед. Літак покотився до злітної смуги.

— Хочете зателефонувати їй?

— Що?

— Хочете зателефонувати їй, перш ніж ми злетимо? — Він жестом показав телефон.

— Ні-ні, — я замахав руками та сховав