Читати книгу - "Сповідь з того світу"

– Альо, врубайте якусь музику!

Дівчата почули цей заклик, включили веселу колядку: був саме Пилипів піст, і люди чекали на Різдво.

– Шо за хєрня? – обуренню Лиха не було меж. – Будеш лохам такий паражняк гнати. Врубай щось нормальне, пацаняче!

Колядка стихла, натомість вдарили баси, а хриплий голос заспівав про сибірські морози, зону і теплу тілогрійку.

– О, ніштяк, – зрадів Малий, однак тут же знову напустив на себе грізного виду. – Давайте несіть заказ, скільки можна чекати!

– Та заткнися вже, голова болить! – гаркнув Лихо. У нього задзвенів мобільний, він дістав його з кишені. – Альо… В кабаку. А шо відразу «дибіли»? Сам – дебіл, н-на… Короче, давай підтягуйся, ми тобі тоже борщику закажемо… Ну, як хочеш…

Молодик сховав телефон.

– Хто дзвонив? Нед? – спитав Малий.

– Нє, н-на, пед! Задовбав, урод. Колись свою бригаду організую, і пішов він…

Тим часом принесли замовлення.

– Смачного, – побажала дівчина і відійшла.

– Налітай, братва, – мовив Біда і взяв у руки пляшку.

– Нед казав не бухати, – спробував стримати Лихо, але горілка вже лилася у стакани.

– Крапаль не помішає.

Налили, випили, почали закушувати. Їли мовчки, сердито. Раптом дубові двері відчинилися – і всередину ввійшов чоловік у довгому плащі. Він оглянув приміщення, побачивши трьох, пішов просто до них і мовчки сів за їхній столик. Біда тут же підсунув стакан, узяв пляшку, налив.

– Давай, братан.

– Тамбовський піп тобі братан! – гаркнув новоприбулий. – Якого милого тут сидите? Взагалі мозги розісрали? Вас же ті дівахи в разі кіпішу за шість секунд зрисують!

Лихо відірвав погляд від закуски, впритул поглянув на гостя.

– А ти не дуже тут ричи, начальник! Дістав уже!

Запала напружена мовчанка, яку розрядив Біда.

– Забий на дівах, старина. Сам базарив, що мєнти замазані, тєма стопудова. Хулі нам, пацанам, мерзнути? Зайшли зігрітися, туда-сюда сотку бахнути. А шо? Давай, кажи кого валити – і не парся.

Нед поглянув на товаришів, тоді узяв у руку стаканчик, випив з усіма, почав говорити:

– Валити не можна, самі знаєте. Пояснити, але без мокрухи. Є тут, короче, один фраєрок: підприємець і громадський діяч. Зараз – активіст Майдану, – Нед узяв шматок м’яса, кинув собі у рот.

– Тоді чого сам не розібрався, а нас визвав, н-на? – спитав надмірно Лихо, взяв у руки пляшку і знову налив. Випили…

– Та вже і посаду давали, і бабла підкинули… Віриш, навіть тьолку підсилали – ніяк.

– А забухати?

– Не п’є, сука! Короче, лишився один варіант – пресонути. Тільки ви знаєте…

– Та знаємо, знаємо, – грубо перебив Біда. – Без мокрухи. Давай кажи, де той лох приписався…

– Та чекай, не газуй, – втрутився Лихо. – Хай Нед розчохлить: шо куда…

– А шо непонятно! – визвірився Біда. – Сказано: підприємець і громадський діяч. Напевно, з тих підорів національно свідомих!

– А мені не нада «напевно»!.. – Лихо також показав зуби.

– Короче! – гавкнув Нед, і його товариші затихли. – Звати Іваном… Він тут, у Городку, організував фонд. Ми перевіряли – там всьо чисто. Реставрує церкви, кидає на спорт і туризм, організовує там усякі фестивалі, історичні реконструкції, театри, срака-мотика. Багато з дітьми працює… Організував новий проект: хоче відновити Городоцький замок, тільки в масштабі, зробити там дитячий майданчик. Землю вже навіть вибив, а там, між іншим, торговий комплекс мав стояти. Але то всьо хєрня. Тепер він помагає Майдану, при тому реально помагає…

– А може, він у депутати лізе? – перебив Лихо.

– Та в тім-то й справа, що не лізе в політику. Дід його тіпа бендеровець чи шо, а внук такий самий завернутий! Короче, наше завдання. Перше, на Майдані він веде деяку бухгалтерію, тож у нього треба буде забрати ті папери. Для слідства. По-друге, заставити його переписати фірму і фонд…

– Ясно, – мовили всі троє, Нед же продовжив:

– До хати йти не треба, на трасі лупонемо: він зараз до Києва виїжджає.

– Звідки інформація? – знову спитав Лихо.

– Телефон його вже давно на прослушці, та й інформації назбиралося. Форму ДПС взяли?

– Ображаєш, Неде, – вперше у розмову втрутився Малий.

Вони знову випили, почали закушувати м’ясом. Тут знову задзвонив телефон, цього разу у Неда.

– Алло. Зрозумів.

Він сховав телефон до кишені.

– Об’єкт виїхав. По конях!

Усі четверо зірвалися і попрямували до дверей, дожовуючи соковите м’ясо.

Розділ 5

Марія

Світло від фар розрізало нічний морок, освітлюючи мокрий асфальт. У таку пору дуже не хотілося товктися у дворі, тим більше виїжджати у далеку дорогу. У голові була тепла ковдра і м’якенька подушка, холод проймав розніжене такою думкою тіло до кісток, змушуючи щільніше тулитися у куртку.

У машині було темно, лише світилися зеленкуваті вогники на панелі, мирно гуділа пічка. Ми їхали мовчки, мій Іван повністю зосередився на дорозі, тримаючи обома руками кермо та час від часу перемикаючи важіль коробки передач.

Дороги в нас не дуже, тому наш мінівен їхав поважно, притишував хід, коли треба було переїхати чергову яму. Ми любили свою машину: бувало, не тільки вантажилися в неї усією родиною, а й пакували сюди купу всякої всячини. Особливо полюбляли гуртом виїжджати на природу, вибираючись на Соснину чи на Шкарпи. На нашому Городоцькому ставі улітку можна гарно відпочити.

Оминувши вокзал та виїхавши на Перемишлянську вулицю, звернули ліворуч. За комарнівським поворотом дорога різко пішла вниз, аби потім піднятися вгору.

– Розкажи щось цікаве, – попросила я чоловіка, а то тривога знову підкрадалася, ставало чомусь не по собі.

І він розповів перше, що упало на розум:

– Колись оцієї вулиці Перемишлянської не було. Де зараз ресторан, універмаг, автобусна зупинка – тягнулися глухі багна вздовж Верещиці. Отут, зліва, ще до війни стояла фабрика цукерок Шехтера, а отам, далі, на початку Майдану Гайдамаків праворуч, був готель і ресторація. Той пам’ятник Шевченкові, що стоїть на майдані, було встановлено 24 серпня 1971 року, рівно за двадцять років до здобуття незалежності…

Він говорив і говорив рівним голосом на тему, яка йому була дуже близька, якою давно уже цікавився. Городок ще спав, підморгуючи нам численними рекламними вивісками. Їдучи центром міста, ми бачили тільки кількох перехожих, які поспішали чи на роботу з дому, чи навпаки. Тут уже дорожнє покриття було трішечки кращим, тож наш мінівен пішов упевненіше. Біля церкви Святих Володимира і Ольги перехрестилися, просячи щасливої дороги, і скоро виїхали з міста.

Тепло всередині салону, що йшло від пічки, мирне гудіння двигуна й зосереджений вигляд Івана вселяли у душу спокій, так що я втопилася у своєму кріслі і заплющила повіки. Спокою мені не давав тільки голубенький вогник, що блимав мені просто в очі. Я