Читати книгу - "Тарас Шевченко та його доба. Том 1"

За цих же часів у Полтаві утворено також з громадської ініціативи історично-філологічний факультет, що його підтримувала харківська професура. Я брав так само активну участь у його організації і викладав там лекції з історії України по-українськи. На відкритті свого курсу я виступив з програмовою вступною промовою про загальний хід українського історичного процесу. Душею справи на факультеті була Наталя Юстинівна Мірза-Авакянц, що викладала зі мною українську історію. Ми всі їздили до Полтави в дуже важких умовах цієї подорожі за воєнного комунізму. Пам’ятаю, що шибки по вагонах були розбиті, вагони не опалювано. Але нас зогрівала та тепла, навіть гаряча атмосфера, що ми її зустрічали серед своїх слухачів, та й наш власний ентузіазм для підтримки цієї громадської справи. Енергійно виступаючи в громадсько-просвітній праці, я рішуче ухилявся од тодішньої політичної.

Про нездійсненні надії Скоропадщини

Ось розповідь Д. І. Дорошенка про те, як мене закликувано в 1918 р. на посаду прем’єрміністра і як я рішуче од цієї пропозиції одмовивсь.

«Розмови про реорганізацію кабінету, – пише Д. І. Дорошенко, – почали приймати конкретний характер в половині липня. Гетьман зупинився на наміченні голови майбутнього кабінету, бажаючи мати такого, котрий би міг і вмів помирити своєю особою різні групи і кола. Зупинилися на 3 іменнях – пр. Д. І. Багалія, І. Л. Шрага і П. Я. Дорошенка. Мені було доручено провести з ними, розуміється, в найбільшій таємниці, переговори. Я викликав телеграфно з Харкова пр. Багалія. Він приїхав. За кандидатуру пр. Д. І. Багалія промовляло те, що він мав за собою багатий адміністраційний досвід: був кілька літ ректором університету, міським харківським головою і, нарешті, членом Державної Ради від 1906 р. Чужий виключному націоналізму, людина широких поглядів, а в той же час безперечний українець, авторитетний український учений, він міг погодити собою різні кола. Одначе, довідавшись, чого я його закликав, пр. Багалій одмовився від пропозиції стати на чолі нового кабінету. Він заявив, що твердо вирішив присвятити останок свого життя написанню історії України в 6 томах, що ось 1-й том уже вийшов (історія Слобідської України), а тепер він працює над другими томами. Ніякі мої умовляння не помогли. Я їздив з проф. Багалієм аж кілька разів до гетьмана, і ми умовляли його удвох. Але він уперто одмовився і так ми з ним і не добалакались».

Академік Багалій – керівник архівної справи в Україні

В 1921 – 1922 рр. я був головував в організованому в Харкові «Науковому Товаристві» (філії Київського) при Українській академії наук. Товариство теє мало понад сотню членів і поділялося на дві секції – історико-філологічну й фізично-математичну.

Важливу сторінку у моїй харківській діяльності являє моя участь у різних архівних організаціях. І тут мене поставлено на перше місце – доручено відповідальне керування архівною справою. Радянська влада з самісінького початку звернула пильну увагу на архівну справу – організувала так званий Губкопис при Наросвіті для охорони мистецтв, архівів тощо. Тут на чолі окремих секцій: Музею мистецтва, археологічного стали Ф. І. Шміт, С. О. Таранушенко, М. Сумцов, О. С. Федоровський та інші. Мене поставлено на чолі архівної секції, що відала Харківський історичний архів. Для нього вже тоді складено положення, що його ми ніяк не могли видерти за царських часів. А коли утворено ще й Тимчасову центральну комісію під головуванням В. Є. Бутвина, щоб відібрати непотрібні архівні матеріяли в зв’язку з паперовим голодом, мене введено до цієї Комісії як її дійсного члена та спеціаліста архівної справи. Становище моє в цій комісії було дуже тяжке, бо паперовий трест, що на його користь її складено, намагався загарбати якомога більше архівного паперу й поперероблювати його на фабриках, тимчасом як ми, навпаки, повинні були зберігати всі папери, що мали хоч будь-яку наукову вагу для майбутнього. І в Харкові, і в інших культурних осередках понищено тоді силу цінних архівних матеріалів, що їх не спромоглися одстояти архівні секції, що працювали різнобіжно з Центральною архівною комісією, а часом і сама Центральна комісія не могла простежити за самоправними руйнацькими вчинками паперового тресту. На короткий термін архівну справу в усеукраїнському масштабі об’єднано в окремій установі – Вукопису, де на чолі архівної справи на цілій Україні обрано також мене, та Вукопис, що відав, як колись Гукорис, не саму архівну справу, а й мистецтво, був так само недовговічний. Архівну справу на Україні впорядковано як слід аж тоді, коли утворено в Харкові Центральне архівне управління в 1923 році – Укрцентрархів в усеукраїнському масштабі. Спочатку завідував ним Наркомос, але незабаром перейшов він до ВУЦВК’а. Мене поставлено на чолі Управління, і мені фактично довелося організовувати цю установу. Кажу «фактично», тому що я зрікся посади голови і погодивсь тільки його заступати, бо вважав, що на чолі повинен був би бути відповідальний партійний робітник, який би міг авторитетно відстоювати інтереси Укрцентрархіву в законодавчих органах, та я ж на себе дививсь як на наукового керівника. А втім сталося так, що я мусив об’єднати в своїй особі досить довгий час і голову цієї організації, і його заступника, і був, так би мовити, своїм заступником, та це була, звісно, річ ненормальна. Цю аномалію ліквідовано, коли призначено на голову партійця з великим робітничим стажем – М. М. Тетіна, а після нього – вихованця Комуністичної академії М. А. Рубача. Тоді я міг відійти од постійної роботи в Укрцентрархіві навіть по лінії архівознавства, і мене заступив у завідуванні відділом архівознавства великий спеціаліст у цій галузі проф. В. І. Веретенніков14. <…>

Науково-дослідна кафедра історії України в Харкові, заснована Багалієм

Але в центрі моєї уваги й енергії в Харкові стоїть науково-дослідча катедра історії України. Я її організував і ввесь час науково нею керував, одколи її засновано, і до сьогодні. Вона вже має свою історію, і з нею я зв’язаний тісним міцним зв’язком; це, так би мовити, моя улюбленіша дорога дитина, хоч зараз-таки повинен додати, що її діяльність – це наслідок наукової праці її колективу як у колективних, так і в індивідуальних працях її співробітників. Моя організаційна і керівнича праця в катедрі давала мені велику втіху, і тягар її був для мене легкий і задоволящий. Організовано цю катедру в самих рамцях не самої історії України, а, так би мовити, українознавства взагалі, і в ній було 4 секції – української історії, української етнографії, українського мистецтва й історії