Читати книгу - "Малиновий пелікан"

У машині виявились вузький лежак і чотири крісла – три спереду, одне позаду.

– Як ви, сидячи чи ліжачи поїдете?

Я сказав, що звісно, сидячи. Тим паче, що перераховані вище симптоми начебто минулися і корчити із себе лежачого хворого не хотілося. Розсілися по кріслах, пристебнулися, поїхали. Куди? Навіщо? Чи потрібно? Я прожив уже, як сказала б освічена людина, основний корпус життя і чи варто так чіплятися за рештки, коли навіть у потрібності всього нашого існування у декотрих людей наявні сумніви.

Про смисл життя

«Дар напрасный, дар случайный, жизнь, зачем ты мне дана?» – запитував Пушкін. Всяк, хто мислить, рано чи пізно завмирав над цим запитанням. При цьому хтось, природно, сподівався, що дар, можливо, не зовсім випадковий і зовсім не марний, а даний йому з якимсь таким смислом, можливо, навіть зі смислом особливим. Ну, припустимо, що життя Пушкіна мало особливий смисл, тому що… Ну, не стану пояснювати чому. Гаразд, давайте розпочнемо з Пушкіна і складемо список тих, хто зробив щось особливе в літературі, мистецтві, науці і залишив, як кажуть, свій слід. Але ж більшість людей ніякого окремого сліда ні в чому не залишили. Селянин вирощував хліб, ми його з’їли, перетравили, зосталось те, що зосталось. Двірник позамітав у дворі листя, воно знову нападало, він знову позамітав, почистив двір від снігу, настала весна, від його праці нічого не зосталося. Значить, життя його взагалі поминуло безслідно? А життя тварини, комахи, воно що ж, створено природою без усілякого смислу? Можливо, навіть і так. Все зі смислом чи все без смислу. Якщо друге, то і Пушкін без смислу, бо більшості людей і він не потрібний. Більшість живе, не задумуючись про смисл, і правильно робить, бо спроби знайти його призводять лише до даремних мук, а іноді й до гіршого.

Мій друг Костя Плотников був блискучим ученим-фізиком, автором деяких відкриттів, включаючи елемент, що поповнив таблицю Менделєєва. В звичайному житті він був легкою, товариською і розхристаною людиною. Але іноді задумувався над смислом життя, додумувався до того, що його немає, впадав у депресію і доходив до думки, що раз нема смислу життя, то нема й смислу жити. І тоді потрапляв до лікарні. Лікарі вникали в причину його депресій, виясняли деталі його життя, але все начебто було в нормі. І спадковість (тато хімік, мама піаністка) непогана, і в дитинстві нічим, окрім кору і свинки, не хворів, навчався на відмінно, в справах успішний, дружина прекрасна і діти гарно влаштовані. З сексом є проблеми, але річ не в тому. А в тому, що не бачить смислу в житті. Тоді виникали думки про самогубство. Якось його витягли із петлі і привезли до лікарні. Два дні він лежав обличчям до стіни, ні з ким не розмовляючи, але слухняно підкорявся медсестрам, які приходили зробити укол, виміряти тиск, температуру і взяти кров на аналіз.

Увечері третього дня його навідав завідуючий відділенням Геннадій Єремійович Цимбалюк, мужчина років п’ятдесяти з коротко підстриженими сивими вусиками на життєрадісному засмаглому обличчі, любитель жінок, рибалка і мисливець. Він щойно повернувся з Болгарії, де полював на косуль, результатом був цілком вдоволений, що позитивно позначилося на його настрої.

– Радий бачити вас ізнову, – сказав він, увійшовши до палати. – Вважав би за краще зустріти вас не тут, але тут вам також буде непогано. Весь персонал ставиться до вас з великою повагою і надзвичайною ніжністю. Як почуваєтесь?

– Навіщо мене сюди привезли? – запитанням на запитання відповів Костя.

Запитанню лікар не здивувався.

– Ми всього-на-всього виконуємо наші обов’язки.

– У чому вони полягають?

– Зокрема в тому, щоб стримувати людей від безповоротних вчинків.

– А чому ви повинні мене стримувати? Чому я, доросла людина, не можу розпорядитися своїм власним життям?

– Тому що рішення розпорядитися таким чином частіш за все виникає під дією миттєвих емоцій, і людина, яку стримали від самогубства, згодом буває вдячна тим, хто її стримав. Себто ми припускаємо, що якщо вас не стримати, ви б про це згодом пошкодували, якби змогли.

– Цей випадок не для мене, – сказав Плотников. – Тому що в мене не емоції, а чітке усвідомлення, що моє життя жодного смислу не має. Та ви навряд чи зможете мене зрозуміти.

– Чому ж? – заперечив лікар. – Думка не така вже й оригінальна, як вам здається. Відсотків сорок наших пацієнтів охоче з вами погодяться. Але якщо ви продовжите ваші роздуми в цей бік, то дійдете висновку, що якщо немає смислу у житті, то в смерті його немає тим паче.

– І що із цього виходить? – запитав хворий, хоча не дуже цікавився відповіддю.

– А з цього виходить те, що коли немає смислу ні в тому, ні в іншому, то й взагалі немає смислу в тому, щоби добровільно міняти одну нісенітницю на іншу. Приносячи страждання своїм близьким.

– Я їм живий приношу ще більше страждань.

За своєю освітою і особистим досвідом лікар знав, що переконувати хворого, коли він у глибокій депресії, словами в будь-чому, а тим паче, в тому, що смисл життя є, даремна справа, що допомогти йому можуть лише ліки. І все-таки він втягнувся у розмову і, забувши, що він лікар, спробував подіяти на хворого логікою, тим паче, що той поступово також розговорився.

– І взагалі, що таке смисл життя? – казав лікар м’яким задумливим голосом, наче уперше обговорював цю тему і тепер міркував уголос. – Уявлення про це залежить від світогляду або навіть від настрою. Смислу життя можна не бачити ні в чому чи бачити в усьому. Кавказькі люди вважають, що людина виконала своє призначення, якщо побудувала дім, народила сина (дочка не рахується) і посадила дерево.

– Дім з часом зруйнується, – парирував Костя, – син і дерево помруть.

– Ми всі помремо. Але син побудує новий дім і народить свого сина, а дерево народить інше дерево. Одне помирає, інше народжується, але в цілому природа і всі її складові не помирають, а оновлюються і продовжуються в наступних поколіннях. То невже ви думаєте, що в усе це не внесено жодного смислу?

– Ким він внесений? Богом?

– А, я забув, що ви, здається, атеїст. Ну, припустимо, ви не вірите в Бога, але якщо ми виникли навіть просто з пилу, то чому б не припустити, що і цей процес відбувся зі смислом. Ну, не може ж бути, щоб наш світ, такий різноманітний, багатоголосий