Читати книгу - "Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят"

– Чому він тремтить, адже він має бути нерухомим після наркозу? – запитав я, припустивши, що щось пішло не так.

– Насправді ці тоніко-клонічні рухи мінімальні, – сказав анестезіолог. – Якби ми не застосували наркоз, вони були б значно інтенсивнішими.

За якихось двадцять-тридцять секунд руки містера Едвардса впали на кушетку. Анестезіолог перевернув його на правий бік і, перевіривши, чи все нормально, відвіз його на каталці в інший кабінет.

Доктор МакКензі опустила рукави й застібнула піджак.

– Існує багато забобонів стосовно електроконвульсивної терапії, – сказала вона, беручись за дверну ручку, – але це один із найбезпечніших і в деяких випадках найефективніших видів лікування, які в нас є.

Містеру Едвардсу було призначено два курси електроконвульсивної терапії на тиждень. Спершу результати були незначними, але невдовзі його вираз обличчя, що до цього був абсолютно позбавлений будь-яких емоцій, почав змінюватися, коли я або хтось із медсестер заходили в палату, щоб поспілкуватись із ним. Здавалося, що він, наче Лазар, вражений життям і не переконаний, що йому зробили послугу. За два тижні він почав розмовляти.

Електроконвульсивна терапія є одним із найбільш дискусійних методів лікування в психіатрії – зараз її використовують рідше, ніж у попередні десятиліття, але досі рекомендують у разі важких депресивних станів. Вона спричиняє епілептичні напади внаслідок дії електричного струму на скроні пацієнта, який перебуває у несвідомому стані, тож не дивно, що такий вид лікування видається радикальним, а декого навіть лякає. Протягом тривалого часу епілептичні напади вважалися тривожною трансформацією тіла. Стародавні греки навіть вважали їх «священною хворобою» – свідченням безпосереднього спілкування між світом людей і духовною сферою. Здається, що судоми пересилюють організм, наче дух людини тимчасово покинув тіло або в нього вселились демони. Після епілептичного нападу багато людей певний час відчувають сонливість, поки мозок відновлюється до попереднього стану. Можна зрозуміти, чому епілепсія колись вважалась «священною», – уперше, коли я побачив, як людина під час нападу впала на землю, б’ючись у конвульсіях, а потім заснула, я наче став свідком одержимості, катарсису й освячення.

Алхімік і лікар Парацельс, який жив у XVI столітті, називав епілепсію «падучою хворобою». Він погоджувався зі стародавніми греками щодо того, що це «недуга духу, а не матерії».[5] Незважаючи на її духовне підґрунтя, Парацельс вважав, що напади реагують на фізичне лікування, і рекомендував суміш камфори (олія з подразнювальними властивостями, яку виготовляють з лавру), металевого порошку і «екстракту однорога». У XVI столітті було відомо, що вдихання камфори спричиняє напади епілепсії, тому рекомендація використовувати її в лікуванні здається парадоксальною.

У той час великою проблемою було приспати божевільних, щоб вони не завдавали шкоди собі та іншим, і Парацельс помітив, що після приступів епілептики мають пригнічений вигляд. Геній Парацельса проявився в тому, що він зумів поєднати ці два явища: його зацікавило, чи можна приспати психічно хвору людину, викликавши в неї напад епілепсії за допомогою камфори. Це був перший відомий випадок шокової терапії.[6] Вплив Парацельса відчувався навіть у XVIІІ столітті: у 1700-х роках було опубліковано кілька звітів, які описували напади судом, спричинені камфорою, під час лікування божевілля й манії.

У ХІХ столітті камфора вийшла з моди – вона була надто небезпечною й ненадійною, але в 1930-х роках угорський невролог Ладіслас Медуна подарував нове життя цій концепції. Він вивчав мозок під мікроскопом і помітив, що в людей, хворих на епілепсію, надзвичайно велика концентрація «глії» – допоміжних клітин, які формують каркас для тканин мозку. Розростання гліяльних тканин є одним із видів утворення шрамів (мозок боксерів також має ознаки гліозису). Інші вчені повідомляли, що в мозку людей, хворих на шизофренію, концентрація глії нижча за норму, тож Медуна хотів дізнатися, чи існує зв’язок між цими спостереженнями. Він дійшов висновку, що, якщо йому вдасться викликати рубцювання за допомогою численних епілептичних нападів, це може послабити психічні розлади (імовірно, такі ж міркування спонукали його рекомендувати людям, хворим на шизофренію, займатись боксом).

Він почав свої експерименти 1934 року, причому, як і Парацельс чотирма століттями раніше, із камфори. Але замість того, щоб заспокоювати з його допомогою маніакальні стани пацієнтів, він обрав піддослідних, у яких психоз проявлявся у вигляді кататонії – ступору, за якого відсутня реакція на зовнішні подразники. Після кількох епілептичних нападів, спричинених дією камфори, деякі з його пацієнтів почали краще реагувати на стимули. Медуна заявляв, що йому вдалося відновити взаємодію пацієнтів з навколишнім світом за допомогою шоку в 50 % випадків.[7] Камфора діяла повільно й викликала неприємні відчуття в пацієнтів: іноді після болісної внутрішньом’язової ін’єкції нападу доводилося чекати три години. Медуна почав використовувати препарат під назвою «Кардіазол», який діє значно швидше, але викликає в пацієнтів жахливі побічні ефекти – він спричиняє м’язові спазми й сильну паніку. Незважаючи на це, у 1930-х роках психіатри в усій Європі під час лікування пацієнтів з кататонічним синдромом викликали напади епілепсії за допомогою «Кардіазолу».

1930-ті роки були часом зухвалих експериментів над мозком: у цей час почали здійснювати лоботомію та виник поділ між «неврологією» та «психіатрією», який відображав вдосконалене розрізнення між душевними хворобами й хворобами мозку. Працівники психіатрії відчували, що потрібно щось зробити, щоб дорівняти її до інших галузей «фізичної» медицини, у яких щороку винаходили нові ліки.[8]

1934 року два італійських психіатри, які працювали в Римі, – Уго Черлетті та Лучіо Біні – почали досліди з використанням електричного струму як альтернативи «Кардіазолу», щоб викликати епілептичні напади. Під час своїх перших спроб вони били електричним струмом собак, вставляючи їм електроди до рота та в анальний отвір. Часто собаки гинули в ході експерименту, і Біні зрозумів, що електричний струм, який проходив через серце, спричиняв серцевий напад. Тоді, пригадавши, як у Римі на бійнях глушили свиней, перед тим як зарізати їх, він почав проводити струм між скронями собак.

Чоловікам знадобилося чимало часу, щоб визначити правильну напругу і струм, перш ніж вони змогли застосувати електрошок до людини й викликати в неї справжній епілептичний напад без летальних наслідків. 1938 року Муссоліні прирівнював політичних дисидентів до психічно хворих, а Гітлер впроваджував стерилізацію хворих на епілепсію, шизофренію й алкогольну залежність (відомо, що Черлетті передплачував фашистський журнал). І саме в такому, можна сказати, токсичному політичному контексті Черлетті та Біні обирали свого першого пацієнта. Ним став чоловік, якого в подальшому звіті позначали літерами «S. E.» – його підібрали на великій римській залізничній станції «Стаціоне Терміні», коли той бубонів під ніс нісенітниці та був охоплений