Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

Люсі Лоссімаут. Нехай мій чоловік повернеться щасливо.

Пітер закрив книжку. Руки його тремтіли. Він знав: цілком імовірно, що протягом наступного місяця він помре. Або, навіть якщо переживе подорож, ніколи не повернеться додому. Це був його сад Гетсиманський. Пітер міцно заплющив очі й почав молитися, щоб Бог повідав, чого Він хоче від нього. Чи не послужить Пітер Його меті більше, якщо зараз схопить Беатріс за руку, побіжить із нею до виходу, потім до парковання, сяде в авто й примчить додому, перш ніж Джошуа встигне помітити, що він поїхав.

Замість відповіді Бог дав Пітерові змогу послухати істеричне белькотіння власного внутрішнього голосу, що луною перекочувалося під склепінням його черепа. Потім, позаду, почувся бренькіт дрібних монет, коли один із мусульман підстрибнув, узуваючи свої туфлі.

Пітер обернувся. Мусульманин, виходячи з кімнати, ввічливо кивнув йому. Жінка за завісою підфарбовувала губи, мізинцем чепурила вії, вкладала пасма волосся, що вибилися з-під хіджаба. Стрілка на стіні легенько затріпотіла, коли мусульманин широко розчинив двері.

Пітерові руки більше не тремтіли. Йому було даровано розуміння. Це не був сад Гетсиманський, він прямував не на Голгофу — його очікувала велика пригода. Його обрано з-поміж тисяч інших, щоб здійснити місіонерський чин, важливішого за який не було відтоді, як апостоли вирушили завойовувати Рим силою любові. І Пітер докладе всіх своїх зусиль.

Беатріс не було там, де він її залишив. На декілька секунд він подумав, що вона занепала духом і втекла з термінала, аби не прощатися. Він відчув, як сум огорнув його. Але потім помітив її трохи далі, ближче до кіоску, де продавали каву й пиріжки. Беа сиділа навкарачки на підлозі, а обличчя її було сховане за волоссям, що вільно спадало донизу. Перед нею присіла, також навкарачки, дитина — опецькувате хлоп’я, чиї гумовані в поясі штанцята надималися над невдало прихованим підгузком.

— Дивись-но! У мене... десять пальців! — казала вона малюкові. — А в тебе скільки пальчиків? Теж десять?

Опецьок сунув свої рученята Беа, майже торкнувшись її. Вона вдала про око, ніби рахує, а потім вигукнула:

— Сто! Ой ні, таки десять!

Хлопчик засміявся. Старша дитина, дівчинка, соромливо стояла позаду, смоктала кісточки пальців і все позирала на матір, але та не дивилась ані на своїх дітей, ані на Беатріс, зосередивши всю увагу на якомусь ручному пристрої.

— О, привіт! — побачивши Пітера, промовила Беатріс.

Вона відкинула волосся й заправила його за вуха.

— Познайомся, це Джейсон, а це Джемма. Вони летять до Аліканте.

— Сподіваюся, що летимо, — відгукнулася мати стомленим голосом.

Пристрій тихо пискнув, визначивши рівень глюкози у крові жінки.

— Ці люди чекають тут із другої, — пояснила Беатріс. — Вони виснажені до краю.

— Щоб я ще колись... — пробурмотіла жінка, шукаючи у своїй подорожній валізці ін’єкцію інсуліну. — А бодай мені! Вони беруть твої гроші, а потім їм на все начхати.

— Джоанно, це мій чоловік, Пітер. Пітере, це Джоанна.

Жінка кивнула, вітаючись, але, занадто поглинута своїми негараздами, вона не була спроможна розмовляти ні про що інше.

— У рекламній брошурі все виглядає дешевше від дірки з бублика, — гірко зауважила вона, — але доводиться доплачувати своїми нервами.

— О, Джоанно, не треба так! — заходилася розраджувати її Беатріс. — Ви чудово відпочинете. Нічого страшного насправді ж не сталося. Подумайте лишень: якби за розкладом літак відлітав на вісім годин пізніше, ви робили б те саме, що й зараз — чекали, лишень удома.

— Оцим двом час бути в ліжку, — пробурчала жінка, оголюючи складку шкіри на животі й устромлюючи в неї голку.

Джейсон і Джемма, запалившись праведною образою на твердження, що, виявляється, уся біда в тому, що вони недоспали, а не в тому, що їм не приділяють належної уваги, вже, здавалося, ладні були видати нову порцію гнівної істерики. Беатріс знову опустилася навкарачки.

— По-моєму, я загубила свої ноги, — сказала вона, короткозоро вглядаючись у підлогу. — Куди ж вони поділися?

— Осьо вони! — закричав маленький Джейсон, коли вона обернулася до нього спиною.

— Де вони? Де? — завертілася Беа на місці.

— Дякувати Богу, — сказала Джоанна, — іде Фредді з їжею.

До них, вайлувато переступаючи, наближався заклопотаного вигляду чоловік без підборіддя, у вітрівці кольору вівсянки. У кожній руці він стискав по кілька паперових пакетів.

— Найбільше у світі шахрайство! — виголосив він. — Тебе змушують стояти зі своїми нещасними талонами по два фунти чи щось таке. Як у черзі по допомогу безробітним. Кажу вам, якщо за наступні півгодини ці бісові негідники не...

— Фредді, — безжурним голосом промовила Беатріс, — це мій чоловік, Пітер.

Він поклав свої пакунки й потис Пітерові руку.

— Ваша дружина, Пітере, — справжній ангел. Вона завжди так жалує безпритульних і бездоглядних?

— Ми... ми обоє вважаємо, що варто бути приязними, — відповів Пітер. — Це не коштує нічого, а натомість робить життя значно цікавішим.

— А коли ми побачимо море? — запитала Джемма й позіхнула.

— Завтра, коли ти прокинешся, — відказала їй мати.

— А ця мила пані буде там?

— Ні, вона летить до Америки.

Беатріс жестом підохотила дівчинку сісти їй на коліна. Хлопченя уже спало, розтягнувшись на брезентовому наплічнику, напханому так, що аж тріщав по швах.

— Ви трішки переплутали, — мовила Беатріс. — Летить мій чоловік, а не я.

— А ви лишаєтеся вдома з дітьми, еге ж?

— У нас немає дітей, — відказала. — Поки що.

— Зробіть собі послугу, — зітхнув чоловік. — Не треба. Живіть без цього.

— О, ви ж не думаєте так насправді, — заперечила Беатріс, а Пітер, побачивши, що чоловік ладен бовкнути у відповідь щось грубе й різке, додав: — Певно, що ні!

І розмова тривала далі. Досконало поєднані спільною метою, Пітер і Беатріс вхопили ритм. Вони вже робили це сотні разів. Бесіда, щира, невимушена бесіда, яка, втім, може стати чимось значно важливішим, якщо виникне слушна мить, щоб згадати про Ісуса. Така мить може трапитися, а може й ні. Можливо, вони просто скажуть на прощання: «Нехай благословить вас Господь!» — та й годі. Не кожна зустріч здатна призвести до перемін. Деякі розмови — це