Читати книгу - "Ода до радості (збірник)"

ножиці. Ті кляті ножиці мали стригти купони нового життя, а вони пручалися, ніяк не слухалися Лідиних рук. А Ліда ж найкращі придбала – «Ягуар» за дві тисячі триста вісімдесят сім гривень. За такі гроші самі мали би стригти! Першого ж дня ледь Ван Гогів не наштампувала, добре що чоловіки милосердні трапилися…

– Треба набиратися досвіду… Треба! – товкмачила собі затято, намагаючись вирівняти горби і ями на потилицях клієнтів.

За тиждень роботи в конкретні мінуси дістала з тумбочки відкладені на Даринине навчання гроші, довго муляла і таки потягла сотню на хліб-цукор. За місяць мордувалася: може, не судилося їй жити по-новому? Б’ється рибою, а ножиці вперто живуть окремим від перукарки життям, вистригаючи вибагливі рівчачки на головах клієнтів. Може, до старого хазяїна повернутися? Хоч якась копійчина.

Ох, не хотіла. А що робити? Їсти ж треба. Вже зібрала інструмент, та згадала про загадкову невідворотну залежність долі рідної землі від її, Лідиного щастя. Якби ще за вікном бруньки лопалися – плюнула би, їй-Богу! Та за вікном стріляли. Прямо у мозок. Це ж що? Ліда здасться, і Україні край?

– Та мать вашу наліво! Нащо я вже така унікальна?! Краще би простою людиною була! – психанула.

Розклала щітки-ножиці, всілася у крісло, роздратовано увіп’ялася у двері перукарні.

– Клянуся оцими руками… Такою перукаркою стану – помрете від щастя! – затято мовила у порожній простір. – Усіх красивими зроблю! Вже не мені треба. Всім…

Почекала з півгодини, допетрала: дурні думки в голову лізуть, коли у перукарні порожньо. Отоді-то Ліда і вирішила: немає на кому навчатися перукарського щастя – собі красу наводитиме.

Та той день від початку видався незвичайним. Напередодні Ліда очей не зімкнула: Дарина не повернулася додому увечері, вночі… Мобільний одне довбав: «абонент поза зоною», і Ліда так перелякалася, що навіть зателефонувала Сашкові, своєму колишньому, що він два місяці тому в один день забрався з дому, лишивши коротку записку – «Зрозумів, що ми чужі», подався у прийми до Лідиної колишньої подруги Раїси, падло!

– Дитина зникла! – одними вустами.

– Яка дитина? – зпросоння не зрозумів Сашко.

– Наша!

За годину – перелякані, стривожені – блукали нічним Майданом: а де доньці бути, як від початку тільки там! Ліда заніміла від страхів, мовчки показувала всім фото Даринки у своєму мобільному. Сашко пояснював ошелешено:

– Даринкою звати. Білява така… Коси довгі. Рюкзак зі смайликом.

Смайл, смайл… На світанку біля дому Дарина розчулено усміхалася, обіймала маму-тата, що вони повернулися з Майдану ні з чим, заклякли на лаві біля під’їзду.

– От ви чудні… Мамо! Я ж попереджала… У лікарні біля поранених чергуватиму. Там уночі мобільні вимикати треба…

– Нічого не казала! Я би не забула! – роздратувалася Ліда.

– Та годі! Все ж гаразд. Ходімо снідати! Я голодна. – Даринка вхопила маму з татом попід руки, тягла до під’їзду.

Сашко зиркнув на Ліду розгублено, плечима знизав:

– Піду…

Ліда дивилася чоловікові услід, серце плакало: що ж та клята Раїса Сашкові навіяла?… Прибитий якийсь, спустошений…

– Тато повернеться, – сказала Дарина.

Ліда усміхнулася задьористо.

– Ясна річ! Якби знав, скільки мужчин навколо мене в перукарні крутиться, давно би прибіг, – відказала зухвало. – Нічого… Зачекаю! – Зиркнула на доньку суворо. – Дякую, дорогенька! Через тебе всю ніч не спала, на роботі кунятиму замість стригти!

От і задрімала у кріслі після того, як биту годину вистригала оселедця зосередженому хлопцю в линялій джинсовій куртці.

Прокинулася. За п’ять хвилин навела красу, глянула на власне відображення: незвичайний день, правда ж? Сашка вперше за два місяці побачила. З Даринкою, слава Господу, все гаразд… Оселедця хлопцю так гарно вистригла, аж захотілося сфотографувати на мобільний – для портфоліо, яке кожна справжня майстриня має. Це ж на удачу?!

Інтуїція мляло констатувала: однієї нормальної стрижки для Лідиної бездоганної репутації замало. От якби зараз до перукарні зайшов чоловік… І вийшов щасливим…

Двері рипнули і розчахнулися. До перукарні увійшла печальна жінка одних з Лідою років – кістлява, висока. Русяве волосся в косу заплетене. Чорна спідниця до підлоги, на плечах хустина тонка вовняна. Як чорниця. В руках важка клітчаста торба, в яких торговці зазвичай товар тягають. Присіла на стілець біля дверей.

– Добридень… До вас можна?

– До нас потрібно! Всім і кожному! Не рідше ніж двічі на місяць. Не зважайте, що у нас чоловіча перукарня, – заспішила Ліда. – Залюбки зроблю вам таку зачіску – на десять років помолодшаєте.

– Не треба мені зачіски, – відказала жінка. Розкрила торбу. – Труси, шкарпетки, колготки… Лосини гарні є. Вам у перукарні згодяться. Зручні. Нитка міцна. Недорого.

– Не хочете зачіски? Може, підстригти?

– Труси, колготки… З доставкою.

– Добре, – здалася Ліда. – Дайте лосини гляну. Скільки хочете?

– Шістдесят…

– Сорок! І я вам зачіску зроблю.

– Хай сорок, – згодилася жінка. – А зачіски не треба.

– Та що ж ви так проти краси! – обурилася Ліда. – Сідайте у крісло! Не хочете зачіски – волосся вимою. Шампунь, кондиціонер… Масаж шкіри голови. Хоч розслабитеся, бо ви, дивлюся, як та пружина.

– Вам то треба? – здивувалася жінка.

– Не треба, – сказала Ліда. – Хочу…

Жінка усміхнулася зачудовано.

– Я у перукарнях часто буваю… Трикотаж продаю. А у кріслі ніколи не сиділа.

«Я – богиня», – раптом зрозуміла Ліда. Теплої води на русяве волосся. Масажувала шкіру голови довго, ретельно. Бачила, як жінка прикрила очі. Як зморшки навколо очей почали розгладжуватися, щоки порозовішали, вуста вже не вигиналися трагічною підковою – усміхалася ледь помітно.

«Я – богиня», – упевнилася. Теплим феном висушила жінчине волосся, розчісала, заплела косу вигадливо. Аж сама задивилася – після Лідиних добрих рук жінка все ще плила у теплому меду: розслаблена, заспокоєна, щаслива. Очі сяяли, вуста усміхалися.

– Ви красива, – сказала Ліда.

– Віддячити вам хочу, – мовила жінка.

– Е, ні! От не псуйте добре діло грішми. І так лосини мені продали задешево. Йдіть із гарним настроем. Він у вас тепер надовго. Коси розплітатимете і посміхатиметеся. А краще – заходьте ще…

– Все ж віддячу, – сказала жінка.

Розкрила торбу, витягла целофановий пакет із трикотажем.

– Купіть чоловічі труси.

– Нема для кого, – відповіла Ліда. – Втік мій чоловік. До іншої.

– А ви на щастя купіть. Так би віддала, та для щастя купити треба.

– Труси?!

– Так… Щоб і у вас сім’я була. Жінки завжди купували своїм чоловікам труси і шкарпетки. Без цього нема родини. А ви думаєте, чому в нас усе так погано? Жінки перестали піклуватися про своїх чоловіків. Раніше я три торби трусів і шкарпеток за день продавала. Всі брали… А нині… – замовкла. Глянула на Ліду. – Купите?

– А вам, дивлюся, аби продати, – образилася Ліда.

Жінка хитнула головою: як знаєте. Підхопила торбину:

– У