Читати книгу - "Філософські трактати"

Виховання ж іде від природи, що вливає в серце сім’я доброї волі. Вирісши без перепон, самостійно й охоче ми робимо все те, що святе і бажане… Яка користь з янгольської мови, коли в ній нема доброї думки? Чи є плодом тонка наука, коли недобре серце? Хіба не знаряддя злості, меч скаженству, притчею кажучи — «крила та роги свинячі».

Гляньмо, пані моя, на весь рід людський! Тут науки, як на торжиськах купівля, киплять і бентежаться. Одначе вони хижіші за птиць, нестримніші за худобу, злостивіші за звірів, лукавіші за гадів, неспокійніші за риб, невірніші за моря, небезпечніші за африканські пустелі… Чому так? А тому, що злими народжуються. Природа блага — всьому початок, а без неї ніколи не бувало благоcті. Дякую ж невимовно природі в образі її святім — в батькові моїм, що від нього я народився. Друга ікона божа для нас — матір наша. Отже, головні обдарування — від батьків моїх, все інше: чин, багатство, науки і всі вітроносні їх блонди і пуклі з кучерями вкладаю у хвіст, без якого голова і живе, і шанується, і веселиться, але не хвіст без голови.

ВБОГИЙ ЖАЙВОРОНОК

Притча

***

…Тетервак, налетівши на мисливську сітку, почав щосили жерти пишну наживку. Нажершись по вуха, ходив надимаючись, вельми задоволений з себе, як задерикуватий, модно вдягнений юнак. Ім’я йому було Фридрик. Родове ж, чи фамільне, чи, як у народі кажуть, прізвище — Салакон.

Якось пролітав Сабаш (жайворонкове ім’я) на прізвище Сколар. «Куди поспішаєш, Сабаше?» — вигукнув надутий тетервак.

Сабаш. О коханий Фридрику! Мир тобі!

Салакон. Фе! Тут тхне школою.

Сабаш. А мені милий сей дух.

Салакон. По губах салата, як співається в притчі.

Сабаш. Радію, що нюх ваш вилікувався. Раніше ви скаржилися на нежить.

Салакон. Потершись, брате, між людей, нині я вже все розумію. Не втече від нас ніщо.

Сабаш. Тетерваковий розум гострий, а нюх ще гостріший.

Салакон. Тихше, друже мій. Адже я тепер неабиякий чин.

Сабаш. Перепрошую, ваша милість! їй-бо, не знав. Томуто і хвіст ваш, і чубик ваш нині роздуті новомодними буклями і кучерявими завертасами.

Салакон. Звичайно. Шляхетний дух від моди не відстає. Прошу, голубчику, зі мною потрапезувати. Дав мені бог статок. Чи не бачиш, що я ходжу по хлібу? Хіба се не божа милість?

Сабаш. Смачного вам! їжте на здоров’ячко, а мені ніколи.

Салакон. Як ніколи! Чи ти здурів?

Сабаш. Мене послав у справах батько.

Салакон. Облиш! Поїси, потім справишся.

Сабаш. Заради черева хіба можу знехтувати батьківську волю, окрім того, стережуся споживати чуже добро. Батько мій змолоду проказує мені сі слова: «Що не поклав — не руш!»

Салакон. О боягузе!

Сабаш. Є приказка: «Мати боязкого сина не плаче».

Салакон. Але се ж нині моє. У нас співають: «Гей, що бог дав, тягни у свій кошіль».

Сабаш. І у нас співають, але наша пісенька різниться від вашої, ось вона: «Все зайве відсікай — от і не кашлятимеш». Окрім того, моя убогість мені до вподоби.

Салакон. Ха-ха-ха! Убогість свята… Ну її зі святістю її! Бувай, брате! Тягни за собою на мотузі й укохану наречену свою. Дурневі добра зичиш, а він комизиться. Гордого жебрака ненавиджу гірше за пекло.

Сабаш. Прощавайте, ваша милість! Відлітаю ось, а вам зичу усякого добра!

Салакон. Чи бачиш — полетів! Не надивуюсь і досі розуму школярському: «Блаженні, мовляв, жебраки». Добре собі блаженство, коли нічого кусати! Правда, і багато жерти, можливо, зле, але все ж таки краще, ніж терпіти голод. В селі Ровеньках прегарну чув я приказку: «Не ївши — легше, поївши — краще!» А що ж бо є краще, коли не те, що спокійніше? «Не руш, мовляв, чужого». Як не зачепити, коли саме на очі пливе? За приказкою: «На ловця і звір біжить». Я ж не дурень. Черепок знайшов — обходжу, хліб трапився — ніяк не обмину. Ось так спокійніше. Так мислю я. І не помиляюся. Не вчора я народжений та й між людей потерся, слава богу. Мода і світ — то найліпший учитель і найліпша школа з усіх шкіл. Правда, був час, коли й жебраків, але добродійних, шанували. Нині ж світ не той. Нині, коли й злидар — тоді й бідняк і дурень, в нім пошанівку нема. Загубити ж у світі добру по себе гадку — зле. На що тоді знадобишся? Будь ти який хочеш у нутрі, хоч десятка шибениць вартий, що з того? Таємницю сю бог зна. Мав би добру славу в світі і був би шанований у числі славетних людей — не бійся, дерзай, не помилишся зроду! Не той правий, хто правий по суті, а той, хто неправий за істиною, але здаватися правим уміє, хитро блудячи і йдучи стежкою такого судження: кінці у воду. Ось теперішнього світу наймодніша рятівна премудрість! Коротко скажу: той лише щасливий, хто неправий за совістю, але правий за папірцем, як мудро мовлять наші юристи. Скільки я дурнів бачив — усі нерозумні. За багатством, мовляв, іде неспокій. Ха-ха-ха! А що таке неспокій, як не праця? Праця ж не всякому добру батько. Адже премудро кажуть росіяни:

Спокій воду п’є,

А неспокій — мед.

А що ж дасть тобі пити винуватця всього зла — неробство? Хіба піднесе тобі на здоров’я воду, що не баламутить розуму?

Кому менше в житті треба,

Той найближ стоїть до неба.

А хто се співає? Архідурень один стародавній, що зветься Сократ. І підспівує йому весь хор дурнів. О-о! Дуже вже вони різняться від нашого хору. Ось як ми співаємо:

Схоплюй, що перед очима,

Щастя буде за плечима.

Хто несмілий, той страждає,

Хоч добув, хоч пропадає.

Так премудрий Фридрик судить,

А глузд його не заблудить.

Тим часом, як Фридрик мудрував, прилетіло семеро тетерваків і три його брати. Ся компанійка вчинила багатий і галасливий бенкет. Було се неподалік від байрачка, де дятел вистукував собі дзьобиком харч, за давньою українською приказкою: «Всяка пташка своїм дзьобом живе».

Рухливий Сабашець пролітав чимало часу. Повернувся сюди за три години.

Його послали до рідного дядечка запросити на дружню бесіду і на вбогий обід до батька. Повертаючись додому, бавився пісенькою, якої батько навчив його ще змальства: