Читати книгу - "Таємна історія"

мене за кермом білої малолітражки з Джуліаном на пасажирському сидінні, чи то Банні вихилився з вікна на верхньому поверсі, звідки він пробував докричатися до двійнят на газоні внизу. Помалу я трохи визбирав про них інформацію. Френсіс Абернаті походив із Бостона й за всіма ознаками мав за плечима досить заможну родину. Про Генрі також говорили як про багатченка, а ще — як про генія лінгвістики. Говорив різними мовами, як стародавніми, так і сучасними, вже у вісімнадцятирічному віці опублікував власний коментований переклад з Анакреонта[8]. (Про це я дізнався від Жоржа Лафорґа, котрий зазвичай відмовчувався на цю тему або ж підбавляв до неї похмурих відтінків; трохи пізніше мені пояснили, що колись першокурсник Генрі своїми репліками поставив його в украй незручне становище перед цілим потоком на традиційній лекції про Расіна.) Двійнята, що приїхали звідкись із далекого півдня, винаймали квартиру в місті. А в Банні Коркорана водилася звичка ставити марші Джона Філіпа Соузи[9] на повну гучність і слухати їх у себе в кімнаті пізно ввечері.

Не сказав би, що мене ятрила якась одержимість ними. Я тоді облаштовувався на місці, почалися заняття, і роботи не бракувало. Цікавість до Джуліана Морроу та його курсу грецької мови почала потроху вивітрюватись, аж раптом сталась одна цікава пригода.

Якось уранці в середу на другому тижні навчання я сидів у бібліотеці й дещо ксерив для доктора Роланда перед своєю парою об одинадцятій годині. Покопіювавши його документи хвилин так із тридцять, я вийшов із комірчини зі світляними колами перед очима, рушив до стійки бібліотекаря, щоб повернути ключі, і вже на виході помітив Банні з двійнятами за столом, заваленим паперами, перами й чорнильницями. Особливо мені запам’яталися ці каламарі, вони мене просто причарували, як і довгі чорні прямі пера, що мали неймовірно архаїчний та бентежний вигляд. Чарльз був у білому пуловері, Камілла — в сарафані з матроським коміром та солом’яному брилику. Банні кинув свій твідовий піджак на спинку стільця, не соромлячись кількох великих розпірок у його підкладці та плям. Коркоран поклав лікті на стіл, в очі йому ліз чуб, і на жмаканій сорочці виділялися смугасті підтяжки. Компанія схилила голови докупи й вела тиху бесіду.

Раптом мені закортіло дізнатися, про що вони говорять. Я пішов до стелажа одразу за їхнім столом — довгим шляхом, нібито не міг вирішити, яку книжку обрати, — аж доки не підібрався до них настільки близько, що міг простягти руку й торкнутися плеча Банні. Повернувшись до товариства спиною, я навмання обрав томик (ним виявився якийсь сміховинний соціологічний текст) і вдав, що ретельно вивчаю його іменний покажчик: Вторинна освіта, Вторинне відхилення, Вторинний аналіз, Вторинного контакту групи.

— Мені це невідомо, — казала Камілла. — Якщо греки пливуть до Карфагена, то хіба мова не про акузатив? Пам’ятаєте? Куди? Таке ж правило.

— Та де там, — це вже озвався Банні. Він гугняво заторохтів, за інтонаціями — тяжкий випадок допотопного коміка В. К. Філдса[10], якби той раптом, граючи жовнами, заговорив із середньоатлантичним акцентом, притаманним для типового лонг-айлендця. — Це не «куди?», а «до куди?» Я готовий на гроші закластися, що тут потрібен аблатив.

Почулось енергійне шарудіння сторінками.

— Заждіть, — сказав Чарльз, і його голос здався схожим на сестрин, такий же хрипкуватий і з нотками південця. — Гляньте сюди. Вони не просто пливуть до Карфагена. Вони пливуть, щоб напасти на нього.

— Ти з глузду з'їхав.

— Ні, це все вони. От подивіться на наступне речення. Нам потрібен датив.

— Ти певен?

Ще енергійніше шарудіння.

— На сто відсотків.’Επι τω Καρχηδóνα.

— Нічого не розумію, — знову мовив Банні тоном Терстона Гавелла з «Острова Ґілліґана»[11]. — Аблатив — наше всьо. Що складне — то аблатив.

— Банні, — трохи помовчавши, відповів Чарльз, — ти все наплутав. Аблатив — це з латини.

— Ну, та звісно ж, я в курсі, — роздратовано відказав Банні після спантеличеної мовчанки, яка радше свідчила про протилежне, — але ти розумієш. Аорист, аблатив, одна біда, насправді…

— Послухай, Чарльзе, — знову говорила Камілла, — тут не підходить датив.

— Підходить, чому ж ні? Хіба вони не пливуть, щоб напасти?

— Так, але ж греки перетнули море в напрямку до Карфагена. До Карфагена. «Куди?»

— Ну, я ж поставив попереду ἐπι.

— Бач, можна і нападати, і водночас використовувати ἐπι, але тільки не ігнорувати акузатив. Правила першим ділом.

Самість. Самості концепція. Сегрегація. Я бігав очима по покажчику й гарячково ламав голову, намагаючись зрозуміти, який їм потрібен відмінок. Греки пливуть через море до Карфагена. До Карфагена. Куди. Звідки. Карфаген.

Раптом мене як ошпарило. Я закрив книжку, поставив її на полицю й розвернувся.

— Перепрошую, — проказав я.

Вони вмить здивовано припинили розмову й подивилися на мене.

— Пробачте, але чи не підійшов би вам місцевий відмінок — локатив?

Дуже довго ніхто нічого не відповідав.

— Локатив? — перепитав Чарльз.

— Просто додайте σδε до Καρχηδó, — правив я далі. — По-моєму, σδε. У такому разі вам не знадобиться прийменник, крім хіба що ἐπι, коли вони вже вибралися на війну. Це саме по собі вже значить «у напрямку», тому про відмінок можна не турбуватися.

Чарльз глянув у свої записи, а потім знову на мене:

— Локатив? — повторив він. — Ну, це така туманна тема…

— А ти певен, що ця форма існує для Карфагена? — спитала Камілла.

Про це я не подумав.

— Не факт, — погодився я. — Але точно існує для Афін.

Чарльз потягся по словник і заходився гортати його сторінки.

— А ну його до дідька, — прорипів Банні. — Якщо так, це слово не треба відмінювати й тулити до нього прийменник, а таке мені підходить. — Він відсунувся на стільці й поглянув на мене: — Хочу потиснути вам руку, незнайомцю.

Я простягнув йому руку першим, він схопив мою долоню й міцно її стис, мало не скинувши ліктем чорнильницю зі стола.

— Радий познайомитися, так-так, — промовив він, прибираючи волосся з очей.

Мене засліпила ця раптова увага; немовби персонажі улюбленої картини, зайняті своїми справами, несподівано підвели голови, відірвалися від своїх занять і заговорили до мене. Тільки день тому Френсіс, огорнутий сигаретним і кашеміровим туманом, пронісся повз мене в коридорі. На якусь мить, коли він мимохідь торкнувся мене рукою, це була людина з плоті й крові, а наступної — вже знову перетворився на марення, плід моєї уяви, що скрадається залами, не зважаючи на мене, ніби привид, зайнятий рутинним обходом своєї території, із тих, про яких розказують, що їм байдужі живі істоти.

Чарльз, не випускаючи з руки словника, підвівся й також простягнув руку:

— Чарльз Маколі, — відрекомендувався він.