Читати книгу - "Сестри-вампірки 3"

коридорів Чорного замку. Нарешті вона зупинилася біля одних дверей і холодно посміхнулася. Повернувши ключ, жінка відімкнула двері й увійшла до кімнати. Посередині стояла оздоблена чорним оксамитом колиска. Над нею висіли брязкальця з людських кісток. Антаназія задумливо подивилася у вікно. Повний місяць, що осявав своїм блідим світлом нічне небо, нагадав їй слова старовинної колискової. Наспівуючи її, Антаназія повільно вийшла з кімнати і попрямувала до Тронної зали, де на подушці з червоного оксамиту лежала, виблискуючи золотом, маленька корона.

Скоро, зовсім скоро Антаназія здійснить свій задум.

Страшенна сварка

На кухні пахло смаженим, але не лише від пирога. Сільванія плакала. Ельвіра не тямила себе від гніву. Як могла її мила, добра, слухняна дівчинка метати вогняні погляди?! Та ще в кого! У товариша і в учительку!

Дака стояла посеред кухні, схрестивши руки на грудях.

– Досить із мене! Набридло так жити! Я більше не хочу приховувати, що я напіввампірка! Негайно піду і всім розповім! – волала вона.

– Як же мені остогидли ці суперечки, – Ельвіра пустила очі під лоба. – Я ж тисячу разів казала вам: не можна розповідати людям правду про нашу сім’ю. Люди бояться вампірів. А коли люди когось бояться, вони стають агресивними. Люди – вони як звіри.

– Тоді людям потрібно пояснити, що вампіри – зовсім не такі вже й страшні! – продовжувала Дака.

Ельвіра ніжно погладила її по жорсткому волоссю, що стирчало навсібіч, як стерня.

– Якби ж то все було так просто, кажанчику… Усі люди бояться незвіданого. Цей страх живе глибоко в серці, і нічого із цим не поробиш.

Тут на кухню зайшов Міхай. Побачивши на столі пиріг, він занурив у глазур вказівний палець.

– М-м-м… Мій улюблений павуковий пиріг, – замукав він від насолоди, облизуючи палець.

– Знаю, – сухо відказала Ельвіра. – Хотіла зробити тобі сюрприз…

Міхай вже збирався відщипнути шматочок пирога, але Ельвіра ляснула його по руці. Здивовано озирнувшись, гер Цепеш помітив, що обличчя у присутніх зовсім не радісні.

– Що це з вами? – запитав він.

– Я сьогодні в школі ледь не спалила Якоба вогняним поглядом, – схлипнула Сільванія. – Але присягаюся, це сталося випадково! Я цього не хотіла. Воно само якось вийшло.

У відповідь Міхай міцно обійняв її своїми дужими руками.

– Мій ти любий кажанчику, – лагідно промовив він, – усе гаразд. Те, що сьогодні з тобою сталося, – абсолютно нормально.

Сільванія здивовано подивилася на батька.

Ельвіра наморщила лоба: то її чоловік тижнями пропадає в підвалі, а то раптом з’являється, вважаючи, що розбирається в проблемах сім’ї…

– Раптові вогняні погляди, приплив надсил, спонтанні гіпнози – усе це ознаки дорослішання вампіра, – пояснив Міхай. – У цей період вампір не може контролювати свої надсили як слід. От і все.

Сільванія перелякано принишкла. Ельвіра сполотніла. І тільки Дака сяяла від щастя.

– Круто!

– Ці напади особливо яскраво виражені у таких чутливих і вразливих вампірів, як ти, inima moi, – продовжував Міхай, посміхаючись.

Сільванія витерла сльози.

– Але це ж коли-небудь припиниться? – з надією запитала вона.

– Авжеж! Цілком можливо, що вже завтра таких нападів не буде, і ти ще не раз зі сміхом згадуватимеш про них, як про надзвичайно веселу пригоду.

– Фух! – з полегшенням видихнула Сільванія.

– Але не можна виключати, що вони триватимуть ще якийсь час… Дорослішання вампіра – річ непередбачувана, таємниця за сімома печатками. Отак-пак!

Сільванія дивилася на тата, приголомшена й схвильована.

– А чому у мене немає всіх цих неконтрольованих вогняних поглядів і спонтанних гіпнотизувань? – із заздрістю запитала Дака.

– Усі вампіри різні. І дорослішають вони по-різному, – знизав плечима Міхай. – Але саме в цьому вся фішка!

З манежика, що стояв у кутку, почувся непристойний звук, а по тому задоволене бурчання – прокинувся Франц.

Флопсом опинившись біля манежика, Міхай радісно підхопив свого маленького напіввампіреня на руки.

– Boi motra, сину мій! Солодко тобі спалося, маленький поганцю?

Він лагідно подивився на Франца і тут же спохмурнів.

– Ходімо всі зі мною. Я хочу вам дещо показати.

Усі спустилися в підвал. Попереду йшов Міхай з Францом на руках. За ним – Ельвіра, Дака і Сільванія. Ельвіра аж палала з цікавості. Міхай зазвичай неохоче пускав кого-небудь до себе в підвал, а тут сам відчинив двері і запросив усіх увійти.

– Тада-а-а-ам! – тріумфально оголосив він і поклав Франца в кошик, що висів посеред якоїсь дивної споруди.

Дака і Сільванія з подивом витріщились на тата.

– Що це? – запитала Ельвіра.

– Броньована колиска для Франца, – спокійно відповів Міхай. – Коло захисту.

– А навіщо нашому малюкові коло захисту? – здивувалася Ельвіра.

Міхай відкашлявся.

– Щоб захистити його від трансільванської володарки Антаназії, – відважившись, випалив він. – Вона вже давно мріє про спадкоємця, ось і нишпорить по всьому світі в пошуках малюка, якого б могла забрати до себе в Чорний замок і виховати як рідного сина. А коли дитина виросте, вона передасть йому владу над усією Трансільванією.

Ельвіра, Дака і Сільванія витріщилися на Міхая. Вираз облич був однаковий у всіх трьох – суміш здивування, переляку і збентеження.

Міхай зітхнув.

– Людське немовля Антаназії не підходить. Воно просто не виживе в її замку. Рано чи пізно надвірна шляхта його… – Міхай прикусив язика.

Тривожну тишу в підвалі порушувало веселе дитяче белькотіння. Міхай випростався.

– Тому вона шукає саме дитину-напіввампіра. Точніше, хлопчика-напіввампіра.

Дівчатка приголомшено дивилися на тата.

– Що? – вигукнула Ельвіра, щойно оговталася від здивування. – Чи не хочеш ти сказати, що наш малюк у небезпеці?

Вона впритул наблизилася до Міхая.

– Зовсім ні, – сказав він, про всяк випадок позадкувавши. – Усе, що я хочу сказати, – це те, що над усіма малюками-напіввампірами наразі нависла небезпека потрапити в тенета до Антаназії.

Міхай знову відкашлявся.

– Ви ж знаєте, кажанчики, – провадив він далі, звертаючись до Даки і Сільванії, – що ви не такі, як усі. У світі не так вже й багато напіввампірів, а тому…

Міхай судомно ковтнув.

– Тому не можна виключати, що цілком імовірно… Загалом, спадкоємця престолу можуть коронувати лише раз на 375 років, і статися це має рівно опівдні свята Неро Соляріса, тобто післязавтра.

З усього почутого Ельвіра, Дака і Сільванія второпали лише словосполучення «Неро Соляріс».

Міхай невпевненим жестом пригладив синяво-чорне волосся.

– Антаназія, швидше за все, спробує цієї ночі забрати у нас Франца.

Він винувато поглянув на дружину. На мить Ельвіру заціпило.

– Франца? Нашого Франца?! – вибухнула вона, швидко прийшовши до тями. – І ти тільки зараз вирішив розповісти про це?

Міхай здійняв руки до неба.

– Moi Miloba, повір мені, ми не віддамо Антаназії нашого Франца! Ніколи в житті! Nici doi viati!

Він кивнув на свою споруду.

– Недарма ж я зробив броньовану колиску і придумав це коло захисту. Я врахував усі можливі дрібниці. Я навіть запасся часником і святою водою, аби убезпечити Франца!

Міхай зиркнув на членів своєї родини.

– Найважливіше зараз – триматися разом. Тільки так ми зможемо захистити Франца.

– А як не зможемо? – несміливо запитала сполохана Сільванія. Голос її тремтів, ноги стали ватяними, а думки в голові й зовсім переплуталися.

– Якщо