Читати книгу - "Нейромант"

Існувало безліч теорій, чому в Тіба-сіті терпіли нінсейський анклав, та Кейс схилявся до пояснення, що якудза зробили квартал таким собі історико-культурним заповідником, нагадуванням про їхнє скромне походження. Хоча він не відкидав теорії про те, що стрімкий розвиток технологій потребує чорних ринкових зон і Нічне місто – не прихисток для своїх мешканців, а радше свідомо неконтрольований випробуваль­ний полігон для технологій як таких.

Він дивився на вуличні вогні й розмірковував, чи мала рацію Лінда. Чи спроможний Вейдж отак просто вбити його, щоб інші боялися? Повірити в це було б важко, але Вейдж переважно мав справу із забороненими біопрепаратами, а зважитися працюва­ти в такій ніші, на думку багатьох, міг лише повний псих.

До того ж, якщо вірити Лінді, Вейдж бажає його смерті. Опинившись на вулиці, Кейс одразу зрозумів, що насправді ані покупець, ані продавець у його існуванні не зацікавлені. Виявилося, що мистецтво посередництва полягає в умінні бути необхідним і неминучим злом. Сумнівна ніша, яку Кейс займав у кримінальній екосистемі Нічного міста, дісталася йому завдяки вмінню вчасно збрехати й щонічним зрадницьким підточуванням стін, котрі відділяли його від заробітку. І тепер, коли склепіння ніші потроху обвалювалося, він почувався на вістрі незнайомого донині піднесення.

Минулого тижня він затримав переправу синтетичної залозистої витяжки, продавши її з більшою маржею, ніж заведено. Він знав, що Вейджеві це не сподобається. Вейдж був його основним постачальником, мав дев’ятирічний досвід на цьому ринку й став чи не єдиним ґайдзіном, який спромігся підтримувати зв’язки в жорстко стратифікованому світі кримінальних авторитетів за межами Нічного міста. Генетичні препарати й гормони стікалися до вулиці Нінсей хитрою системою каналів із купою клапанів і засліпок. Якось Вейдж примудрився відслідкувати постачання й тепер розкошував завдяки встановленим зв’язкам у десятку міст.

Отямившись від роздумів, Кейс зрозумів, що вже деякий час витріщається на вітрину сувенірної крамнички для матросів. Годинники, викидні ножі, запальнички, кишенькові відеокамери, симстим-деки, обважнені манрікі й сюрикени. Останні завжди викликали в нього захват – сталеві зорі з гострими, як бритва, вершинами, хромовані чи вкриті райдужною плівкою, подібною до тої, яку утворює на сонці розлите в калюжу мастило. Хромованими він захоплювався найдужче. Розкладені на пурпурній ультразамші з майже невидимими вшитими петлями нейлонової волосіні; у центрі кожного – зображення дракона чи символів інь та ян. Вуличний неон віддзеркалювався в них, заломлювався, і Кейса раптом осяяло: ці сюрикени – його зірки-дороговкази, і доля його зашифрована в сузір’ях дешевих хромованих брязкалець.

– Джулі, – мовив Кейс до своїх зірок. – Час навідатися до старого Джулі. Він знає все.

Джуліусу Діну було сто тридцять п’ять років. Щотижня він накачувався сироватками й гормонами, які тримали на короткому повідку його метаболізм і коштували півкоролівства. Основою живоплоту, що відгороджував його від старіння, були щорічні паломництва до Токіо, де генні хірурги перезавантажували його генетичний код, – у Тібі така процедура була недоступна. Потому він летів до Гонконгу й поповнював запаси костюмів та сорочок на рік уперед. Здавалося, єдиною втіхою цієї людини без статі, однак із безкінечним терпінням, було поклоніння священному мистецтву крою та шиття. Жодного разу Кейс не бачив, щоби Джулі вдяг того самого костюма двічі, хоча іноді виникало враження, що весь його гардероб складається з однакових скрупульозно відтворених елементів убрання, типового для минулого століття. Він мав слабкість і до окулярів – синтетичних рожевокварцових лінз у павутинчасто-тонкій золотій оправі, що сяяли, наче свічадка у вікторіанському ляльковому будиночку.

Контора Джулі була в складах на задвірку Нінсей. Частину її колись давно негусто обставили колекцією різнорідних європейських меблів, наче він думав обладнати собі там помешкання. Стіни кімнати, де Кейс очікував на аудієнцію, підпирали запилюжені книжкові шафи в неоацтекському стилі.

Двійко опецькуватих торшерів, що неначе втекли з якогось діснеївського мультика, неоковирно притулились одне до одного на низенькому журнальному сталевому столику під Кандінського, вкритому червоною лискучою емаллю. Обпливлий годинник Далі висів на стіні між неоацтекськими шафами, понуро втупившись циферблатом у голу бетонну підлогу. Голографічні стрілки пристосовувалися до викривлень циферблата й ніколи не показували час правильно. По всій кімнаті були розставлені плексигласові контейнери – судячи із запаху, в них зберігали імбир.

– Що ж, ти чистий, рідненький, – почувся безтілесний голос Джулі, – то й заходь собі, прошу.

Магнітні замки з гуркотом розблокували двері «під червоне дерево» зліва від шаф. На пластмасовій табличці великими самоклейними літерами писало: «ДЖУЛІУС ДІН. ІМПОРТ-ЕКСПОРТ». Якщо меблі в передпокої нагадували про кінець минулого століття, то власне кабінет Діна належав до його початку.

Гладеньке личко роздивлялося Кейса з ореолу яскравого світла старовинної мідної лампи в прямокутному скляному смарагдово-зеленому абажурі. Імпортера захищала від відвідувачів барикада широченного столу з фарбованої сталі, з двома високими тумбами, шухлядки яких були зроблені з якогось світлого дерева. У таких штуках, думав собі Кейс, колись, мабуть, зберігали паперові картотеки. Всю стільницю вкривали шари розмаїтого мотлоху – касети, рулони пожовклих роздруківок, деталі механічної друкарської машинки, до лагодження якої в Джулі вже бозна-скільки не доходили руки.

– Яким вітром тебе до мене принесло, синку? – поцікавився Дін, простягаючи Кейсові плаского льодяника в картатій синьо-білій обгортці. – Скуштуй. Це «Тін-Тін-Дзяхе», найліпші.

Кейс відмовився від імбирного льодяника, сів на хиткий дерев’яний гвинтовий табурет і потер великим пальцем руки боковий шов холоші своїх чорних джинсів.

– Джулі, я чув, що Вейдж хоче вбити мене.

– Он воно що. І де ж ти таке почув, хотілося б мені знати?

– Люди кажуть.

– Люди, – повторив Дін, ганяючи між щоками льодяника. – І які то люди, Кейсе? Друзі?

Кейс кивнув.

– Іноді важко сказати, хто твої друзі, правда ж?

– Я таки винен йому трохи грошей, Діне. Тобі він щось казав?

– Ми з ним певний час не бачилися, – відповів той і зітхнув.

– Та ясно, що якби я й знав щось таке, то не обов’язково мав би причини тебе сповіщати. Якщо справи йтимуть так, як вони йдуть зараз.

– Справи?

– Він важлива ланка, Кейсе.

– Ага. То як, Джулі, він хоче мене вбити чи ні?

– Не скажу, що про таке чув, – знизав плечима Дін. Так само легко він міг би обговорювати постачання імбиру. – Якщо виявиться, що такі чутки не мають підстав, рідненький, то приходь десь через тиждень, і я тебе впишу в дещо, пов’язане з вивозом дечого із Сінгапуру.

–