Читати книгу - "Пригоди Піннокіо"

ЗУСТРІЧАЄ ГОЛУБА, 

ЛЕТИТЬ НА НЬОМУ НА БЕРЕГ МОРЯ, ДЕ КИДАЄТЬСЯ У 

ВОДУ РЯТУВАТИ СВОГО БАТЬКА ДЖЕПЕТТО 

Звільнений від принизливого й жорсткого нашийника, Піноккіо чкурнув через

поля й луги і ні на мить ніде не зупинявся. Так він дістався до великого шляху, що

вів до будиночка Феї.

Вийшовши на шлях, дерев’яний хлопчик подивився вниз на рівнину, що

розкинулася перед ним. За рівниною виразно виднівся ліс, де він так нещасливо

стрівся з Котом і Лисицею. Побачив над деревами верхівку Великого дуба, на

якому теліпався колись, підвішений за горло. Та хоч як придивлявся, не міг

знайти маленького будиночка, де жила Прекрасна Дівчинка з блакитним

волоссям.

І тоді його охопило тяжке передчуття. Він щодуху кинувся бігти вниз і за

кілька хвилин опинився на луці, де колись стояв білий будиночок. Але будиночка

тут уже не було. Замість нього він побачив мармурову плиту, на якій були

викарбувані сумні слова:

Тут поховано

Дівчинку з блакитним волоссям, 

яка померла від страждань, 

що їх завдав їй братик Піноккіо, 

назавжди покинувши її.

Можете собі уявити, що відчув Піноккіо, коли насилу, по складах, прочитав

цей напис. Він кинувся на землю, тисячу разів цілував холодний мармур плити і

зайшовся розпачливим риданням. Він проплакав цілу ніч, плакав, коли настав

день, хоча в нього вже не було більше сліз. Його ридання і зойки були такі

жалібні й гучні, що луна з усіх горбів повторювала їх:

— О моя маленька Феє, навіщо ти померла? Чому не я помер замість тебе, я —

такий поганий, замість тебе — такої доброї? Де ж нині мій бідний татусь? О моя

маленька Феє, скажи мені, де знайти його? Я залишуся з ним і не покину його вже

ніколи, ніколи, ніколи! О моя маленька Феє, скажи мені, що це неправда, ніби ти

померла! Якщо ти справді, любиш мене/любиш свого братика,, оживи,, повернись

живою, як колись! Хіба тобі не боляче бачити мене самотнього, покинутого

усіма? Якщо прийдуть розбійники, вони повісять мене на гілці дерева, і тоді я

помру назавжди. Що я робитиму сам на цьому світі? Тепер, коли я втратив тебе

і свого татуся, хто мене нагодує? Де я ночуватиму? Хто мені пошиє нову

курточку? Ой, було б краще, в тисячу разів краще, якби і я помер! Так, я хочу

померти! А-а-а...

У розпачі Піноккіо спробував рвати на собі волосся, але воно було дерев’яне, тож він ніяк не міг запустити в нього пальці.

В цей час у повітрі з’явився великий Голуб. Він завмер на місці з розкинутими

крилами і гукнув з висоти:

— Скажи мені, хлопчику, що ти робиш там унизу?

— Хіба не бачиш? Плачу! — відповів Піноккіо, задерши голову вгору і

втираючи рукавом очі.

— Скажи мені,— вів далі Голуб,— чи не знаєш ти часом серед твоїх товаришів

дерев’яного хлопчика на ім’я Піноккіо?

— Піноккіо? Ти сказав Піноккіо? — повторив дерев’яний хлопчик і вмить

скочив на ноги.— Піноккіо—це я.

Голуб, почувши таку відповідь, спустився вниз і сів на землю. Вій був більший

за індика.

—  Значить, ти знаєш і Джеппетто? — спитав він.

— Ще б пак! Та це ж мій бідолашний татусь! Він, мабуть, казав тобі про мене?

Ти проведеш мене до нього? Він живий? Скажи мені, змилуйся: він живий?

—  Я залишив його три дні тому на березі моря.

—  Що він робив?

— Майстрував собі маленького човника, щоб переплисти океан. Бідолаха вже

понад чотири місяці блукає по світу, шукаючи тебе. Тепер він збирається у далекі

країни Нового Світу, бо думає, що ти там.

— А далеко звідси до моря? — стривожено спитав Піноккіо.

—  Понад тисячу кілометрів.

— Тисячу кілометрів? Ох, мій Голубе, якби мені твої крила!

—  Якщо хочеш, я віднесу тебе туди.

—  Як?

—  Верхи на моїй спині. Ти дуже важкий?

—  Важкий? Зовсім ні! Я легенький, як папірчик.

Не довго думаючи, Піноккіо скочив верхи на спину Голуба, як на коня — одна

нога туди, друга сюди,—і вигукнув радісно:

—  Но, конику, я поспішаю!

Голуб знявся в повітря і за кілька хвилин був уже так високо, що майже

торкався хмар. Дерев’яному хлопчикові дуже закортіло подивитися вниз із такої

висоти. Глянув і перелякався, в голові йому запаморочилося, і, щоб не впасти, він

міцно-міцно обхопив руками шию свого крилатого коня.

Летіли цілий день. Надвечір Голуб сказав:

— Я дуже хочу пити.

— А я —їсти,— промовив Піноккіо.

— Зупинимося на кілька хвилин у цьому голубнику, а потім полетимо далі,

щоб завтра на світанку бути біля моря.

63

Вони забралися в покинутий голубник, де знайшли тільки мисочку з водою і

кошичок з пшоном. Дерев’яний хлопчик змалку терпіти не міг пшона. Він завжди

казав, що від пшона його нудить, болить у животі. Та цього вечора він

напхався так, що мало не луснув, потім повернувся до Голуба й сказав:

— Ніколи не думав, що пшоно може бути таке смачне.

— От бачиш, мій хлопчику,— відповів Голуб,— що коли справді хочеться їсти, то й пшоно — ласощі. Голодний ніколи не вередує.

Відпочивши трохи, вони знов рушили в дорогу і наступного ранку були на

березі моря.

Голуб спустив Піноккіо на землю і, не слухаючи слів подяки, знявся вгору й

зник.

На березі було повно людей, які дивилися на море, щось кричали й

розмахували руками.

— Що сталося? — спитав Піноккіо у якоїсь бабусі.

— Один бідний батько, загубивши сина, вирушив у маленькому човнику за

море шукати його там. А море сьогодні бурхливе, і човник ось-ось потоне.

— Де човник?

— Он там,— бабуся показала рукою на маленький човник, який з такої відстані

здавався горіховою шкаралупкою.

В ньому сиділа людина — маленька-маленька. Піноккіо, придивившись,

пронизливо гукнув:

— Це мій батько! Це мій батько!

Тим часом човник, який бурхливі хвилі кидали вгору-вниз, то з’являвся, то

зникав з очей. Піноккіо видерся на високу скелю, гукав звідти свого батька, махав

руками, носовою хусточкою і навіть ковпачком.

Схоже було, що Джеппетто, хоча й заплив дуже далеко від берега, впізнав

хлопчика, бо й собі зняв шапку і помахав нею, ніби вітаючи сина. Він знаками дав

зрозуміти, що охоче повернувся б до берега, але море таке бурхливе, що він не

має сили скерувати човен до берега.

Зненацька набігла величезна хвиля, і човник зник. Усі чекали, що він ось-ось

випливе знов, але його не було.

— Бідолаха! — промовили рибалки, які зібралися на березі, потім промимрили

молитву і почали розходитися.

Раптом почувся розпачливий зойк. Усі озирнулися назад і побачили хлопчика, який кинувся з скелі в море, вигукнувши:

— Я врятую свого татуся!

Піноккіо був дерев’яний, тому не потонув,

а поплив як риба. Він то зникав під водою, то

знову з’являлася його рука або нога. Течія

підхопила його і швидко понесла у відкрите

море Потроху він зовсім зник з очей.

— Бідний хлопчик! — сказали рибалки і з

молитвами розійшлися по домівках.

 

XXIV. ПІНОККІО ДІСТАЄТЬСЯ ДО ОСТРОВА 

ПРАЦЬОВИТИХ БДЖІЛ І ЗНОВУ ЗНАХОДИТЬ ТАМ ФЕЮ 

Піноккіо, охоплений бажанням будь-що врятувати батька, плив цілу ніч. А яка

вона була жахлива! Злива, град, грім і такі блискавки, що інколи ставало видно, як

удень.

На світанку дерев’яний хлопчик побачив перед собою довгу смужку землі. Це

був острів посеред моря.

Піноккіо напружував усі сили, щоб добитися до берега, та все марно. Хвилі, набігаючи одна за одною, відкидали його від острова,ніби тріску чи папірець. На

щастя,накотилася величезна могутня хвиля і викинула дерев’яного хлопчика на

прибережний пісок.

Удар був такий сильний, що в Піноккіо затріщали всі ребра й суглоби, але він

дуже зрадів і промовив:

— І на цей раз мені пощастило!

Тим часом розвиднілося, встало сонце у всій своїй красі, море зробилося

спокійне і гладеньке, як олія.

Дерев’яний хлопчик розстелив свій одяг на сонці, щоб висох, і почав

удивлятися в море, чи не побачить човника з людиною.

Видивив усі очі, але не побачив нічого, крім неба, моря та одного-двох вітрил, які

були так далеко, що здавалися метеликами.

— Аби дізнатися, як називається цей острів!—промовив Піноккіо.— Чи живуть

тут порядні люди, що не вішають дітей на деревах? Та кого розпитати про це?

Кого, як тут ані душі?!

Думка про те, що він опинився сам-самісінький на цьому безлюдному острові, дуже засмутила Піноккіо. Він мало не розплакався, але раптом побачив недалеко

від берега здоровенну рибину, яка спокійнісінько пливла собі в своїх справах, ви-

стромивши з води голову.

Не знаючи, на яке ім’я звертатися до рибини, Піноккіо щосили гукнув:

— Гей, синьйоро рибино! Дозвольте вам задати одне запитання.

— Хоч і два,— відповіла рибина. Це був Дельфін, такий ввічливий, якого

навряд чи знайдеш у будь-якім морі світу.

— Скажіть мені, будь ласка, чи є на цьому острові села, в яких можна було б

65

попоїсти, не ризикуючи, що тебе самого з’їдять?

— Звичайно, є,—відповів Дельфін.—Та ще й зовсім близько від тебе.

— А як туди пройти?

— Підеш отією стежкою ліворуч, а потім прямо і втрапиш куди тобі треба.

— Скажіть мені ще одне: ви плаваєте вдень і вночі по морю. Чи не стрічався

вам маленький човник, а в ньому мій тато?

— А хто твій тато?

— Він найкращий батько в світі, так само як я найгірший син, якого тільки

можна собі уявити.

— У бурю, шо шаленіла вночі,— відповів Дельфін,— човник затонув.

— А мій тато?

— Його проковтнула жахлива Акула, яка вже кілька днів хазяйнує в наших

водах і сіє довкола смерть і пустку.

— А велика ця Акула? — спитав Піноккіо, затрусившись від страху.

— Чи велика, питаєш? — вигукнув Дельфін.— Аби ти мав уявлення, яка вона,

скажу, що вона більша, ніж п’ятиповерховий будинок, а паща в неї така широка й

глибока, що туди легко сховається поїзд з паровозом.

— Ненько моя рідна! — перелякався дерев’яний хлопчик.

Він швиденько одягся і знову звернувся до Дельфіна: — До побачення, синьйоро

рибино. Пробачте, що потурбував вас. Щиро дякую вам за ласку.

З цими словами Піноккіо майже бігцем подався стежкою. Щоразу, почувши

найменший шум, він з острахом оглядався назад, думаючи, що то за ним женеться

жахлива Акула завбільшки з п’ятиповерховий будинок із поїздом у пащі.

За півгодини він дістався до маленького села, що називалося село Працьовитих

Бджіл. На вулицях було повно людей, які поспішали в своїх справах.

Усі працювали, в усіх була якась робота. Навіть із свічкою в ясний день тут не

знайшов би нероби чи волоцюги.

— Ясно,— одразу промовив ледачий Піноккіо.— Це село не для мене. Я не

народився для праці.

Тим часом його почав мучити голод, бо за цілу добу він нічого не з’їв, навіть

жменьки пшона.

Що робити?

Було два способи вгамувати голод: попроситись на роботу або виканючити в

когось якийсь сольдо чи шматочок хліба.

Просити милостиню він соромився, бо пам’ятав, як казав батько, що жебрати

можуть лише старці й каліки, тобто справді, нещасні на цьому світі люди, які

заслуговують співчуття і підтримки,, всі. ті, хто через хворобу або через старість

не можуть заробити собі' на хліб власними руками. Усі інші мусять працювати. А

хто не хоче працювати і голодує, тим гірше для нього.

Аж ось на вулиці з’явився засапаний, спітнілий чоловік, він ледве тягнув два

візки з вугіллям.

Піноккіо, побачивши по обличчю, що то ніби добра людина, підійшов і,

опустивши від сорому очі, тихенько промовив:

— Пожертвуйте, будь ласка, один сольдо, бо я вмираю з голоду.

— Я дам тобі не один, а чотири сольдо,— відповів вугляр.— Допоможи-но

лише мені дотягти додому оці два візки з вугіллям.

— Ви мене дивуєте,— нахабно відповів дерев’яний прохач.— Майте на увазі: я

ще ніколи не був ослом. Я ще зроду не тягав візків!

— Тим краще для тебе,— відповів вугляр.— Тоді, хлопче, якщо ти справді,

помираєш з голоду, з’їж два. Добрячих шматки , власної пихи, та гляди, щоб Тобі

живіт, не заболів.

Трохи згодом на вулиці з’явився муляр, який ніс на плечі кошик з вапном.

— Пожертвуйте, добрий чоловіче, один сольдо бідному хлопчикові, що позіхає

від голоду.

— Залюбки. Ходімо зі мною носити вапно,— відповів муляр,— і я дам тобі не

один, а п’ять сольдо.

— Але ж вапно важке,— заперечив Піноккіо,—а я не люблю

перевтомлюватися.

— Якщо ти боїшся перевтомлюватися, мій сину, то позіхай собі далі на

здоров’я.

За півгодини пройшло чоловік двадцять: у всіх Піноккіо просив милостиню,

але всі відповідали:

— Як тобі не соромно! Замість байдикувати на вулиці, пошукав би собі краще

роботи і навчився б заробляти на хліб.

Та ось з’явилася гарна жінка, яка несла два глеки з водою.

— Дозвольте, тітонько, напитися з вашого глека? — попрохав Піноккіо, який

уже знемагав від спраги.

— Пий, будь ласка, мій хлопчику,—сказала жінка, поставивши глеки на землю.

Піноккіо насмоктався води, як губка, і тихенько промурмотів, витираючи рота: Спрагу я вгамував. А як же мені вгамувати голод?

Гарна жінка, почувши ці слова, зразу ж сказала:

— Як допоможеш мені донести додому оці глеки, я дам тобі добрячу скибку

хліба.

Піноккіо зиркнув на глеки і не відповів нічого.

— А до хліба я дам тобі повну миску цвітної капусти і поллю її олією з

оцтом,— додала гарна жінка.

Піноккіо ще раз зиркнув на глеки і знову нічого не сказав.

67

— А після капусти я дам тобі гарну цукерку з лікером.

Перед такою спокусою Піноккіо вже не міг встояти і, нарешті зважившись,

рішуче сказав:

— Добре! Я донесу вам глек додому.

Глек був дуже важкий, і Піноккіо, не маючи сили вдержати посудину в руках, поставив її собі на голову й так і поніс.

Коли вони прийшли додому, добра жінка посадовила хлопчика за маленький

чистий столик і поставила перед ним хліб, цвітну капусту з приправою та

цукерки.

Піноккіо не їв, а глитав. Його шлунок був, як кімната, де ніхто не мешкав уже

п’ять місяців.

Вгамувавши трохи свій лютий голод, він підвів голову, щоб подякувати своїй

благодійниці. Та ледь глянув на добру жінку, як протяжно зойкнув і застиг від

подиву, витріщивши очі й роззявивши рота, напханого хлібом і капустою!

— Що тебе так здивувало? — спитала усміхаючись добра жінка.

— Ви,— пролепетав Піноккіо,— ви... ви... ви... схожі... ви скидаєтеся... так, так, так, той самий голос... такі самі очі, таке саме волосся, так, так, у вас теж блакитне

волосся... як і в неї! Ох, моя маленька Феє, ох, моя маленька Феє!

Скажіть мені, що це ви,, саме ви! Не примушуйте мене знову плакати! Якби ви

знали! Я так плакав! Я так мучився!

Піноккіо нестримно розплакався, впав навколішки й обійняв ноги таємничої

жінки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

69

XXV. ПІНОККІО ДАЄ ФЕЇ ОБЩЯНКУ БУТИ ХОРОШИМ 

І ВЧИТИСЯ: ЙОМУ, МОВЛЯВ, НАБРИДЛО БУТИ 

ДЕРЕВ'ЯНИМ ЧОЛОВІЧКОМ, І ВІН ХОЧЕ СТАТИ СПРАВЖНІМ 

ХЛОПЧИКОМ 

 

Добра жінка спершу заперечувала, що вона маленька Фея з блакитним

волоссям, та, побачивши, що її таємницю розкрито, кинула прикидатися,

призналася й спитала в Піноккіо:

— Скажи мені, дерев’яний капоснику, як ти здогадався, що це я?

— Мені допомогла велика любов до вас.

— Що ж ти пам’ятаєш? Кидав мене дівчинкою, а тепер бачиш дорослу тітку,

яка годиться тобі в матері.

— Тим краще. Тепер я називатиму вас не сестричкою, а мамою. Я вже давно

мрію мати, як усі діти, маму. Тільки як ви змогли так швидко вирости?

— Це моя таємниця.

— Навчіть мене. Я теж хотів би трохи підрости. Який я малий: не більший від.

головки сиру!

—  Але ж ти не можеш рости,— заперечила Фея.

—  Чому?

— Тому що дерев’яні чоловічки не ростуть. Вони з’являються на світ

ляльками, живуть, як ляльки, і ляльками вмирають.

— Ох, як мені надокучило бути лялькою! — вигукнув Піноккіо, стукнувши

себе по голові.— Пора вже й мені стати людиною.

—  Станеш, як заслужиш.

—  Справді? А як заслужити?

— Дуже просто. Ти повинен звикнути бути хорошим хлопчиком.

—  А хіба я не хороший?

—  Де там! Хороші діти слухняні, а ти...

—  А я неслухняний...

—  Хороші діти охоче вчаться і працюють, а ти...

—  А я, навпаки, байдикую і живу волоцюгою весь рік.

—  Хороші діти завжди кажуть правду...

—  А я завжди брешу.

—  Хороші діти охоче ходять до школи...

— А мені про школу навіть думати гидко. Але відсьогодні я житиму зовсім по-

іншому.

—  Ти мені обіцяєш?

— Обіцяю. Я хочу стати хорошим хлопчиком і втіхою для свого батька... Де

тепер мій бідний тато?

—  Не знаю. —Чи пощастить мені коли-небудь побачити і обійняти його?

—  Сподіваюся, що так. Навіть певна.

Почувши це, Піноккіо незмірно зрадів, схопив руки Феї і почав гаряче їх

цілувати. Потім підвів голову і, з любов’ю дивлячись їй в очі, спитав:

— Скажіть мені, мамусю: значить, це неправда, що ви вмерли?

—  Мабуть, неправда,— відповіла усміхаючись Фея.

— Аби ви знали, як мені було боляче, як у мене стислося горло, коли я

прочитав: «Тут поховано...»

— Знаю, знаю. Тому я тебе й простила. Твій щирий біль показав мені, що в

тебе добре серце. А діти з добрим серцем, хоча іноді й роблять капості і не

слухаються старших, можуть стати хорошими. Завжди є надія, що вони стануть

на добрий шлях. Тому я й прийшла сюди по тебе. Я буду твоєю мамою...

— О, як це чудово! — вигукнув Піноккіо, підстрибуючи від радості.

— Ти слухатимешся мене і робитимеш завжди те, що я тобі казатиму.

—  Добре, добре, добре!

—  Від завтра,— додала Фея,— ти почнеш

ходити до школи.