Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

Чемп. Це — капітан Рон Гердманн. Він очолює слідчий відділ Департаменту шерифа округу Франклін. Я на нього працюю. Наразі я переважно займаюся потрійним убивством, що сталось у західній частині Колумбуса 12 лютого 1978 року або приблизно цього дня. Зараз ви сидите в Департаменті шерифа округу Франклін. Усе правильно?

— Так.

— Ви приїхали сюди добровільно, щоб поговорити з нами про цю справу?

— Я приїхала? — перепитала вона.

— Хто-небудь примушував вас їхати сюди?

— Ні.

— Ви стверджували, що маєте інформацію, яку нам варто було б знати у зв’язку з убивствами в Маккена?

— Так.

— Нічого, якщо я називатиму вас Лавді?

— Це чудово.

— Лавді, зважаючи на те, що ми говоримо про дуже серйозний злочин, закон зобов’язує мене пояснити ваші права. Ви вмієте читати й писати?

Жінка взяла картку, яку їй подав детектив, і за його вказівкою стала читати вголос. Дійшовши до слів «Я ознайомилася з вищенаведеним положенням про свої права. Я розумію, у чому полягають мої права», вона сказала:

— Насправді я нічого не розумію. Я така збентежена й розгублена.

— Дайте мені цю картку, — мовив Чемп.

Рядок за рядком він розібрав із нею пам’ятку про права, щоразу питаючи, чи їй зрозуміло, і вона відповідала, що так. Та коли він дійшов до слів «Я розумію, у чому полягають мої права», жінка заперечила:

— Не зовсім.

— Які у вас питання щодо них? — стримуючи нетерпіння, спитав він.

— Боюся, вони дізнаються, що я на них донесла. Я хочу захисту. Хочу бути впевнена, що все, що я скажу, не обернеться проти мене.

Чемп спитав:

— Ви маєте на увазі Роберта Новатні й Діно Політіса?

— Саме так, — відповіла вона. — Я б хотіла, щоби Діно й Боббі думали, що ви дізналися про це з іншого джерела.

— Лавді, ви кажете про інший аспект розслідування як про протилежне розумінню власних прав. Щойно дізнавшись усе, що ви хочете нам розповісти, ми скажемо, як можна звести вашу участь до мінімуму — якщо це можливо. Цього я не знаю, доки не знаю всього, що ви хочете мені повідомити.

— Гаразд.

Майже годину вони розбирали все заново. Нарешті Чемп зробив паузу й повільно промовив:

— Це ваші конституційні права. Тепер ви їх розумієте?

— Так, — відказала Клавдія.

Чемп попросив її визнати цей факт, зазначивши час — 14:35 — і дату.

— Сьогодні чотирнадцяте березня, — нагадав він.

— Я не можу навіть писати, — зізналася вона. — Від цих ліків я геть ні на що не годжуся. Третє… чотирнадцяте… який зараз рік?

— Тисяча дев’ятсот сімдесят восьмий, — підказав детектив.

— Можна мені води?

— Звісно. Може, хочете філіжанку кави?

— Будь ласка. Ці ліки мають кілька шкідливих побічних ефектів. Відчуваєш зневоднення.

Поставивши кілька запитань про її минуле, Чемп зазначив, що його першочергова мета — дізнатися, що їй відомо про вбивства в Маккена.

— Ви маєте таку інформацію?

Вона сказала, що має.

— Ви знали Мікі Маккена?

— Не особисто.

— Ви знали матір Маккена?

— Так.

— Як ви з нею познайомилися?

— Мене запрошували до неї на вечерю.

— То ви бували в її домі? — у голосі Чемпа було чутно подив. — Скільки разів?

— За останні три роки я бувала там кожні шість місяців. Тож скільки разів це буде за три роки? Не можу навіть порахувати.

— І від кого ви отримували ці запрошення?

— Від Матінки, — відповіла вона, маючи на увазі матір Маккена.

Цієї миті до кабінету увійшов лейтенант Дейві й сів поряд із капітаном Гердманном. Чемп попросив Клавдію описати будинок, і вона це зробила дуже точно. Сказала, що фасад був бежевий, оточений кущами й чагарниками. Одноповерховий дім — без сходів нагору. Змальовуючи кухню, вона завважила, що в ній було безліч шафок, оскільки Матінка добре куховарила.

— Отакої! Я щойно збагнула дещо про стіл! — вигукнула вона. — Там був антикварний стіл зі справжнього важкого дуба. І ще — не знаю напевне, але гадаю, що якщо вийняти стільницю з великого стола, то всередині буде повно наркотиків. Цей стіл прибрали з будинку десь за кілька тижнів до… ви кажете «потрійне вбивство», бо не знаєте про четверте тіло, так?

— Ні, я нічого не знаю про четверте тіло, — схвильовано мовив Чемп, — принаймні зараз.

— Гаразд, тож ви називаєте це потрійним убивством, — продовжила Клавдія. — Той стіл прибрали. Картини зі стін зняли.

— Розкажіть мені, — попросив Чемп, — коли ви востаннє були в цьому будинку.

— Перед днем святого Валентина. Це чотирнадцятого лютого, так? Я була там за два дні до того… У неділю було дванадцяте. Ніколи не забуду дванадцятого лютого.

— Чому?

— Жартуєте? Це ж тоді вбили тих чотирьох.

— Про які вбивства ви кажете?

Жінка спантеличено втупилася в детектива.

— Ми говоримо про одне й те саме?

— Ну, це я й намагаюся з’ясувати. Чому вам на думку спадає дванадцяте лютого?

— Та дата… це той день, коли загинули Матінка, Мікі, Кріссі й те, інше дівча.

— Гаразд, дозвольте спитати у вас дещо. З ким ви приїздили до будинку Маккена?.. Хто був із вами?

— Новатні в «олдсмобілі». Він був за кермом.

— А хто ще?

— Більше нікого з нами в машині не було, але Політіс їхав слідом… у машині своєї дівчини. Бачте, [ім’я видалене] зовсім нещодавно вийшла з державної лікарні. Що б не сказав їй зробити, вона просто зробить. І навіть не питатиме… як я. Вони користуються такими [як ми], змушують робити для них усілякі речі. А ми не усвідомлюємо, що коїмо. А потім трапляється щось подібне.

— [Вона] колись входила до будинку?

— Не думаю. Ніколи не бачила, щоб вона входила. Не думаю, що вона там бувала.

Чемп рішуче відрубав:

— А ви входили до будинку? Ну ж бо, ми говоримо про ніч, коли вбили Мікі, Матінку й Кріссі. Ви входили в дім?

— Так.

— Гаразд, що ви побачили першим, коли увійшли туди?..

— Ну, ми увійшли з чорного ходу, тож спочатку я побачила кухню.

— …Коли ви тільки-но увійшли в дім, Мікі й Кріссі були вже там?

— Не пам’ятаю…

— Але ж Матінку ви бачили?

— О, так. Вона плакала… страшенно засмучена. Я намагалася поговорити з нею, та не могла зрозуміти ні слова з того, що вона казала…

— Що сказав їй Діно?

— Він таким саркастичним тоном наказав їй замовкнути й дав чітко зрозуміти, що не хоче більше чути ніяких ридань.

— Де це сталося?

— На кухні.

— На кухні?

— Там вона була, коли я тільки-но увійшла до будинку крізь чорний хід. Вона стояла на кухні, притулившись до шафки над мийкою, начебто трималася за голову й скаржилася на нестерпну мігрень.

— Ви були там, коли її застрелили, Лавді? Знаю, ви не хотіли бачити, як у неї стрілятимуть, але ви там були?

— Так, — прошепотіла вона.

— Хто саме стріляв у неї… хто саме натиснув на гачок?

— Діно.

Чемп засовався на стільці.

— Отже, ви кажете мені — і у вас немає жодного сумніву, — що ви бачили