Читати книгу - "День триффідів"

додому пробігла. Після цього вона дуже обережно ставилася до цих штук і під час подальших вилазок казала Томмі, щоб він теж був обережний. Але він був такий маленький, і не зміг помітити одну з них, що ховалася в сусідському саду, коли він вийшов гуляти. Сьюзен кілька разів намагалася підібратися до нього, але якою б не була обережною, щоразу бачила, як легко тремтить і ворушиться верхівка триффіда…

Десь за годину я вирішив, що вже час зупинятися на ніч. Я залишив її у вантажівці, а сам оглянув кілька будиночків, аж доки не знайшов один підхожий, в якому ми згодом і повечеряли. Я мало що знав про маленьких дівчаток, але ця, схоже, змогла мене здивувати, визнавши, що її дієта, яка складалася майже з самого лише печива, тістечок та цукерок, виявилася не такою поживною, як вона сподівалася. Потім я трохи привів її до ладу і, попрацювавши за її вказівками щіткою для волосся, був задоволений результатом. Вона ж зі свого боку, схоже, змогла на якийсь час забути про все, що сталося, і тішилася, що їй є з ким поговорити.

Я її добре розумів, бо і сам почувався так само.

Але невдовзі після того, як я вклав її спати і знову спустився вниз, я почув її плач.

Я повернувся назад.

— Усе добре, Сьюзен, — сказав я. — Усе добре. Бідолашному Томмі не було боляче, усе було дуже швидко, — я сів біля неї на ліжку і взяв за руку. Вона перестала плакати.

— Це не лише через Томмі, — сказала вона. — Це було після Томмі — коли поруч нікого, взагалі нікого не було. Мені було так страшно…

— Знаю, — сказав я. — Я це добре знаю. Бо мені теж було страшно.

Вона глянула на мене.

— Але ж зараз вам не страшно?

— Ні. І тобі теж. Ми просто будемо триматися разом, щоб нам обом не було страшно.

— Так, — серйозно сказала вона. — Думаю, так буде краще…

Після цього ми обговорили деякі речі, аж доки вона не заснула.

* * *

— Куди ми їдемо? — сказала вона, коли ми вирушили в дорогу наступного ранку.

Я сказав, що ми шукаємо одну леді.

— А де вона? — запитала Сьюзен.

Я не міг дати точної відповіді.

— А коли ми її знайдемо? — запитала вона.

На це питання я теж не міг задовільно відповісти.

— А вона вродлива? — знову запитала Сьюзен.

— Так, — відповів я, радий, що хоч цього разу можу бути конкретним.

Здається, така відповідь чомусь задовольнила Сьюзен.

— Добре, — схвально зазначила вона, і ми перейшли до інших тем.

Через неї я намагався оминати більші міста, але і в сільській місцевості важко було уникнути багатьох неприємних видовищ. Зрештою я перестав удавати, ніби їх немає. Сьюзен ставилася до них з таким неупередженим інтересом, ніби це був звичайний пейзаж. Вони не тривожили її, але спантеличували і спонукали до запитань. Подумавши про те, що їй доведеться зростати у світі, де вже не буде стільки надмірної сором’язливості та евфемізмів, як за часів мого дитинства, я постарався розповісти про всі ці жахи та дивні речі якомога об’єктивніше. Це було добре й для мене.

Опівдні небо затягнуло хмарами і знову почався дощ. Коли о п’ятій ми зупинилися на дорозі неподалік від Пулборо, він і досі падав, мов з відра.

— Куди ми тепер? — спитала Сьюзен.

— А от в цьому й проблема, — зізнався я. — Нам треба кудись туди, — я махнув рукою на південь, де крізь туман проглядався обрис Даунса[21].

Я щосили намагався згадати, що ще Джозелла казала про це місце, але пам’ятав лише, що будинок стояв з північного боку гір, і в мене склалося враження, що він стоїть перед болотистою низиною, яка відділяла їх від Пулборо. Тепер, коли я заїхав так далеко, це здавалося дуже нечіткою вказівкою: Даунс простягнувся на цілі милі й на схід, і на захід.

— Мабуть, перше, що нам треба зробити, — це подивитися, чи немає на тому боці якогось димку, — припустив я.

— Але ж крізь цей дощ взагалі щось важко побачити, — практично і цілком справедливо зауважила Сьюзен.

За півгодини дощ люб’язно перестав падати. Ми вийшли з вантажівки і залізли на якусь стіну. Якийсь час ми уважно вивчали нижні схили гір, але ні гострі очі Сьюзен, ні мій бінокль, не помітили жодної ознаки диму або якоїсь діяльності. Потім дощ почався знову.

— Я зголодніла, — сказала Сьюзен.

У той момент їжа мене мало цікавила. Тепер я був так близько, що моє бажання дізнатися, чи правильними були мої припущення переважило все інше. Доки Сьюзен їла, я піднявся вантажівкою на гору, що стояла за нами, щоб краще бачити місцевість. Між струменями дощу та в сутінках, що все більше перетворювалися на темряву, ми знову уважно і безрезультатно роздивлялися іншу сторону долини. У всій долині не було видно ніяких ознак життя або руху, крім кількох корів, овець та триффідів, які час від часу нишпорили в полі.

І раптом мені спала на думку одна ідея; я вирішив спуститися в село. Мені не хотілося брати з собою Сьюзен, бо я знав, що це місце може бути неприємним, але я не міг залишити її тут. Коли ми опинилися там, я виявив, що всі ці жахіття вразили її менше, ніж мене; діти зовсім по-іншому сприймають страшні речі, аж доки їх не навчать, чого треба боятися. Депресія охоплювала лише мене. Сьюзен виявляла до усього цього радше інтерес, ніж відразу. Вона забула про смуток, знайшовши багряний шовковий макінтош і вбравшись у нього, хоч він і був на кілька розмірів більший за неї. Мій пошук теж дав результати. Я повернувся до вантажівки з фарою, схожою на маленький прожектор, — ми знайшли її на чудовому «роллс-ройсі».

Я прилаштував цю штуку на якійсь опорі поруч з вікном кабіни і підключив до акумулятора. Тепер нам залишалося тільки дочекатися темряви і сподіватися, що дощ припиниться.

Коли стало темно, дощ майже затих. Я ввімкнув світло і послав у темряву потужний промінь. Повільно повертаючи лампу з одного боку в інший, і намагаючись спрямовувати її світло на протилежні схили, я з тривогою вдивлявся, прагнучи побачити якесь світло у відповідь. Разів шість я зупиняв її і вимикав на кілька секунд в кінці кожного повороту, шукаючи бодай найменший проблиск у темряві. Але щоразу ніч над горами залишалася чорною, мов смола. Потім дощ став падати сильніше. Я спрямував промінь уперед і став чекати, слухаючи, як по даху кабіни барабанять краплі, у той