Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

Ось тут два ранні відвідувачі відчули, що це вже не їхня справа, й відстали від Пілґріма, Джозі та Кенді, коли ті входили в крамницю.

— Не можу цього зрозуміти, — сказав капітан Сільве. — У Вашингтоні мене втримував тільки обов’язок. Аж ніяк не розваги. Два чи три доми, кілька вродливих дівчат, як-от міс Пілґрім, ото й усе.

Водночас із Тібом він сягнув клямки й відсмикнув руку, зім’явши великим пальцем інший великий палець — м’який на дотик, у чорному шкіряному покритті.

— Я завдав вам болю? — вигукнув він.

— Що? Ага, вже бачу.

Тіб побачив, що випханий великий палець його рукавички сплющився від випадкового натиску. Інстинктивно друга рука потяглася виправити ушкодження, поки Тіб ліктем тримав двері відчиненими.

— Ви мені не зашкодили… Зі мною стався нещасний випадок. У мене немає великих пальців.

Капітан Сільве, вихований у вельми благородних традиціях Сен-Сіра[176], ніколи нікого не випитував, якщо той сам не розповідав. Однак він цікаво придивлявся до Тіба, коли вони удвох увійшли в крамницю. А тоді, як ото француз, захопився купівлею.

Містер Вайнер видобув зі своїх запасів покриту оксамитом дошку з кількома десятками золотих речей — службових відзнак, кокард, емблем та незнаних чужоземних монет. Понад деякими речами були різнобарвні стрічки. Над цим добром нахилилася Кенді, бурмочучи собі під ніс, що вона «тільки придивляється», а тим часом доктор Пілґрім зважив одну з цих штук у руці.

— Це найкраще золото, — сказав він.

Кенді тішилася найважливішою миттю свого життя і, попри свою повагу до Пілґріма, не могла допустити, щоб будь-хто це злегковажив.

— Докторе, ви сказали, що я можу сама собі вибрати зуб. — Вона звела очі на ювеліра. — Чи є у вас справжня позолота?

Доктор Пілґрім зітхнув. Цього ранку можна було б прийняти дюжину пацієнтів.

— Кенді, я ж тобі пояснив, що позолота — це зовсім не золото. Я не можу зробити тобі зуба з позолоти, бо тоді він не жуватиме.

— Де я тільки не бувала, всюди вважали, що позолота цінніша, ніж золото. Знаю, про що кажу, докторе Пілґрім. Коли я наділа обручку, вона розповзлася на пальці за півгодини перед шлюбом. А ось стільки років мию позолочені рамки — тільки трішки пускають тої позолоти на руки.

Боязко кинувши оком на Тіба, Джозі втрутилася в розмову, щоб допомогти братові виправити уявлення Кенді про цінні метали.

— Кенді, ти ж не зробиш зуба з апельсинової шкірки, га?

— Ні, мем, але мені здається, що в кабінеті доктора Пілґріма багато позолоти — такої, що облітає з портретів.

— Це золотий лист, — відповів Пілґрім. — У Вашингтоні взагалі немає такого. Треба було б розплавити цей брухт і з нього зробити тобі зуба. Якщо хочеш сама собі вибрати різець, то поквапся. Ось маєш «Об’єднаній Ірландії[177] та друзям звільнених рабів»[178]… — І відверто сказав ювелірові: — Це зовсім не золото. Якась пробка від пляшки. З такого я ніколи не робив коронки.

Збентежившись, містер Вайнер засунув фальшивку в кишеню.

— Мабуть, помилково потрапила сюди.

Докірливо глянувши на нього, Пілґрім обернувся до Кенді.

— Ранок минає, Кенді. Мені ще забере трохи часу, щоб налагодити знаряддя. Зроби вибір. Ось тобі «Об’єднані ветерани Мексиканської війни[179], тридцять п’ять років служби з Дж. П. Вертгаймером».

— Я ніколи не служила у Вертгаймерів.

— Гаразд, Кенді. Оце остання з усіх речей на вибір. Якщо тобі не сподобається, то я сам її візьму. На ній написано: «Почесний легіон за надзвичайну відвагу — рядовому Джорджеві Ейкену[180], вбитому під Геттисбергом 2 липня 1863 року».

— І ви з цього зробите зуб для негритоски, — зненацька озвався до Пілґріма Тіб.

Капітан Пілґрім незграбно повернувся до нього.

— Сер, я не знаю, хто ви й чому ви з нами, але в нашому домі не вживають слова «негритоска».

Джозі побачила цівку Тібового револьвера, рівнобіжну з краєм прилавка, і пробігла поглядом уздовж лінії, що з’єднувала дуло й нагрудну братову кишеню. Так само було й з карабіном, який три роки тому націлився на ту саму мішень.

— Руки вгору, Пілґріме, — сказав Тіб.

Лікареві руки, що зважували два металеві шматочки, підвелися трохи вище.

— Хто ви такий? — спитав Пілґрім. — Що означає це несусвітне безглуздя?

— Розчепірте пальці. Десь так, добре.

Дуло здійнялося до кута в сорок п’ять градусів, услід за лікаревими кистями.

— Ще вище, докторе. Ви не проти повернути долоні так, щоб монета була на лінії вогню? Я відстрелю її з вашої руки… Підніміть руки ще вище.

— Ви божевільний.

— Колись ви розпорядилися підвісити мене за великі пальці. Я прийшов убити вас, але, мабуть, просто виб’ю ці медалі з ваших рук.

— Вийди звідси, сестро, — сказав доктор Пілґрім. — Це божевільний.

Тіб зволікав, сам не знав чому. Пробував згадати жахливі ночі. Прагнучи утвердитися в рішенні, Тіб наклика`в порив пам’яті про той день, коли він уперше взявся орати поле покаліченими руками.

— Відступіть звідси, — погрозливо наказав він.

Джозі вже кинулась була поміж них, але капітан Сільве потягнув її назад.

— Це божевільний, — сказав він.

Містер Вайнер раптово зник із завмерлої живої картини, югнувши під прилавок. І тут капітан Сільве пригадав, де й коли бачив Тіба Дьюлані.

— Почекайте трішки, — попросив він. — Ви тямите, що тут є міс Пілґрім?

— Так, — відказав Тіб.

— А чи знаєте, що міс Пілґрім у ту ніч перетяла мотузку, на якій вас підвісили? Сьогодні я не зразу вас упізнав, але тої ночі я був у фермерському будинку з князем Наполеоном і знаю, що наступного ранку цю дівчину мало не заарештували.

У мить Тібового потрясіння й подиву перед Пілґрімом опинилися дві жінки. Джозі затулила собою брата, а перед нею стала Кенді.

— Було б краще, якби вона дала вам і далі висіти, — сказав доктор Пілґрім. — Відступися, сестро.

— Цього я не знав, — проказав Тіб напруженим голосом. І додав, відчувши, що йому виривають із рук намір, з яким він жив три роки: — Здається, я вже не зможу це зробити.

— А мені здається інакше, — сердито відказала Кенді. — Бачу, що ви ладні прострелити нас трьох навиліт.

Тіб позадкував до дверей.

— Я не знав цього, міс Пілґрім, — повторив він. — Несила прострілювати ангела.

Тіб вийшов, покинувши всіх п’ятьох у раптовій тиші. Містер Вайнер обережно вибрався з-під прилавка в ту мить, коли повільно опустилися руки доктора Пілґріма.

— Може, мені пуститися за ним? — спитав продавець. — Може…

— Ні, — відповів лікар, поклавши на прилавку медаль Почесного легіону, і жваво