Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

два ряди дрібосеньких зубів аж до самих ясен. — Такий висновок зробив і я — що це осколки порцеляни з нижньої щелепи. А тепер зверніть на це увагу, мосьпані Сент-Джордж. Чи не спадає вам на думку, як той камінь міг уразити вашого чоловіка саме в мить, коли він от-от міг вибратися з колодязя?

Один… два… три.

— Нє, — кажу я. — А вам?

— Так, — каже він. — Я маю сильну підозру, що хтось вийняв його із землі та по-звірячому і зі злим наміром ударив Джо в обернене догори в благанні обличчя.

Після того ніхто ніц не говорив. Я хтіла, видить Бог. Я хтіла скоро, як могла, підскочити і сказати: «То була не я. Може, хтось то і зробив, але то не я». Але я не могла, бо я знов була в ожиннику, і того разу там усюда були ті срані криниці.

Замість того, шоб говорити, я просто сиділа й дивилася на нього, але й чула, як із мене знов хоче литися піт і як складені руки хочуть зімкнутися одна з другою. Нігті побіліють, як я то зроблю… і він то примітить. Маколіф — то був такий хлоп, сотворений, шоби такі штуки примічати. Я би стала ше одним розколом, куда би він світив своїм Батисканським маяком. Я попробувала думати про Віру, і як би на нього дивилася вона — ніби він просто кусочок псячого гімна на її капці, — але коли його очі так мене свердлили, як тогди, добра з того було небагато. Перед тим було так, ніби вона коло мене в кімнаті, але тепер уже нє. Тепер там була лиш я, той причепурений доктор-шотландець, який, певно, мав себе за якогось детектива-аматора з журналів (і чиї свідчення вже зо пів десятка людей по всім узбережжі відправили в тюрму, як я потому взнала), і я чула, шо все ближче й ближче до того, шоби розтулити писок і шось бовкнути. Але біда в тім, Енді, була, шо я зеленого поняття не мала, шо ж то буде, як нарешті бовкнеться. Я чула, як у Ґеррета на столі цокає годинник, — то був такий гучний порожній звук.

І я вже збиралася шось казати, але тут одна людина, про яку я забула, — Ґеррет Тібодо, — заговорила замість мене. Він заговорив схвильованим скорим голосом, і до мене дойшло, шо він так само не міг витримати ту тишину — певно, думав, шо вона так і буде тягнутися, доки хтось не крикне, просто шоби зняти напругу.

— Але, Джоне, — каже він, — я думав, ми погодилися, шо як Джо якось потягнув сам за той камінь, він міг вискочити із землі і сам…

— Мосьпане, може б, ви замкнули пельку! — крикнув на нього Маколіф високим роздроченим голосом, а я розслабилася. Скінчилося. Я то знала, і, думаю, той дрібний шотландець також то знав. То було так, ніби нас двоє було в якійсь чорній кімнаті, і він мені скоботав лице чимсь таким, як лезо… а тут той старий незґрабний конс­тебль Тібодо вдарився пальцем на нозі, упав на вікно, і з грюком-стуком тінь пропала, зайшло сонячне проміння, і я ввиділа нарешті, шо то він насправді мене пір’ям чіпає.

Ґеррет шось буркнув, шо нема потреби, шоби Маколіф так до нього балакав, але доктор на то не звернув уваги. Він обернувся знов до мене і спитав:

— Отже, мосьпані Сент-Джордж? — так різко, ніби я була загнана в кут, але тогди ми вже обоє знали, шо так не є. Всьо, шо він міг, — то надіятися, шо я змилюся… але я мала думати про своїх трьох дітей, а діти вчать бути обережною.

— Я вже вам сказала то, шо знаю, — кажу я. — Він напився, поки ми чекали на затемнення. Я йому канапку зробила, думала, то його троха витверезить, але нє. Він став кричати, далі душити мене і троха лупцювати, то я й пішла на Росіянську лужину. Як вернулася, його не було. Думала, він до когось із приятелів пішов своїх, але весь той час він був у криниці. Може, хтів піти коротшою дорогою. Може, навіть пішов шукати мене, хтів вибачитися. Того я вже ніколи не взнаю… може, воно й так. — Я пильно на нього глипнула. — Самі троха своїх лікарств попробуйте, докторе, пане Маколіф.

— Не переймайтеся порадами, добродійко, — каже Маколіф, а ті червоні плямки в нього на щоках горять так, шо аж ну. — Чи щасні ви, що він помер? Ви мені скажіть!

— А чорти би вас ухопили, шо то взагалі має до того, як він вмер? — питаюся я. — Господи-Боже, шо у вас у голові?

Він не відповів — лиш узяв свою трубку в руку, яка лиш трошечка тряслася, і далі взявся її палити. Більше він ніц мене не питався. Останнє, шо мене в той день спитали, то було від Ґеррета Тібодо. Маколіф того не питав, бо то не було важливо, як мінімум йому. Але то шось значило для Ґеррета, і навіть більше для мене, бо як я в той день вийшла з міської канцелярії, ніц не скінчилося. Можна було сказати, як я вийшла, то всьо лиш зачиналося. То останнє питання і то, як я на нього відповіла, дуже багато значило, бо зазвичай то, шо в судовій залі навіть не згадують, про то найбільше шепчуться через тини, поки жінки вішають шмаття, чи на човнах, коли ловлять лобстерів і хлопи сидять спинами до стернових рубок та обідають. Від того в тюрму, може, й не підеш, але через них тебе місто може й повісити.

— Бога ради, нашо ти йому взагалі купила то віскі? — якось аж проблеяв Ґеррет. — Шо тобі зайшло, Долорес?

— Я думала, він мене не буде чіпати, як троха вип’є, — сказала я. — Думала, ми зможемо посидіти тихо-мирно, подивитися на затемнення і він мене не буде чіпати.

Я не плакала, по-справжньому нє, але відчула, як по щоці потекла одна сльоза. Деколи думаю, шо причина, як я змогла далі тридцять років прожити на Літл-Толі, — то та одна сльоза. Якби не вона, мене би вижили звідси своїми шепотіннями, зачіпками й пальцями за спиною — ая, кінець кінцем, вони ше можуть. Я баба моцна, але не знаю, чи є хто аж така моцна, шоби тридцять років витримувати поговори й анонімні записки, як то «Тобі душогубство з рук зійшло». Такі мені приходили — і я більш-менш знаю, хто їх слав, хоч уже толку з того, як стілько років минуло, — але й ті перестали, як восени того року знов зачалася школа. Того, певно, можна сказати, шо більшою частиною життя і тим, шо я тут зара’ роблю так само, я завдячую тій одній сльозі… і Ґерретові за то, шо він розніс, шо серце в мене не настілько кам’яне, троха я таки за Джо поплакала. І там не було ніякого розрахунку, навіть не думайте собі таке брати в голову. Я думала про то, як мені шкода, шо Джо прийшлося так помучитися, як ото повів той дженджикуватий шотландець. Хоч скілько він усього наробив і як я його стала ненавидіти, відколи взнала, до чого він там пхається з Селеною, я точно не хтіла, аби він мучився. Я думала, він