Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Я також радий, а тепер біжимо!
І так ми бігли вже не в трьох, а в чотирьох. Зараз ще б Євгена зустріти, було б взагалі чудово, але щось мені підказує, він тоді, як ми розійшлися, пішов злякавшись назад.
– Що це таке? – питала захекана Аліна.
– Потім! Все потім! – кричав я.
Господи, в мене таке відчуття що ще трохи, і я виплюну легені. Я вже просто не можу бігти, в мене ноги болять, і в боку, праворуч. Тут трапляється друге диво за сьогоднішній день. Чи ні? Поки ми бігли, то бачили світло ліхтариків. До них залишалося ще трохи. Пропустивши дівчат з хлопчиком вперед, я біг позаду них. Ще трохи. Я чую воно близько. Я відчуваю цього монстра всім тілом. Ще декілька метрів і ми у безпеці. І тільки но я ступаю однією ногою за межі лісу, як по моїй спині наче хто батогом вдарив і я впав лицем на бруківку. Чудисько заревіло й побігло назад в глибини лісу. А біль в мене був такий, що я думав і помру на місці. Як не від божевільного, то від лісного чудища. Аліна закричала й підбігла до мене. Вона допомогла мені підвестися. В очах все пливло. Тільки позамежний адреналін не давав мені відключитися на місці. Я вліз у щось тепле поки вставав. Глянув на долоню, а вона вся червона. Неприємний свист у вухах. В мене... В мене зараз голова лусне. Й говорити важко, не те що думати... На дворі темінь відступила, і знову став вечір, коли сонце тільки почало сідати... То що ж це виходить? Це я так швидко вправився чи це в лісі час іде не так, як всюди? Це ранок? Важко... Важко дихати. Відчуваю тільки сильний біль у спині. Мабуть сильний адреналін не дає мені відключитись. В мене... В мене таке відчуття, що ще трохи, і в мене потухне екран і настане темрява. Ще цей дивний холод... Чому так холодно? Я зробив декілька кроків, які давалися мені дуже важко. Перед очима все настільки пливе, що я не бачу нічого попереду. Впав. Відчуваю що забив ліву руку, але болі не відчув ніякої. Навіть, якщо рука й болить, я нічого не відчуваю. Відчуваю лише біль і те, як мене покидають останні сили. Хтось підбіг до мене з криком і взяв мене за руку. По голосу, який лунав десь далеко, було зрозуміло, що підбігла до мене Аліна, яка міцно стискала мою руку. В її голосі дочувався страх і переживання. Вона гукала на допомогу паралельно не даючи мені втратити свідомість.
– Міша! Міша, Господи, що це було? Не засинай! Я тебе прошу, тільки не засинай! Міша! Прошу тебе, поговори зміною! Міша!
Я відчував, як її теплі сльози, спускаючись зі щічок падали мені на лице. Почав доноситися лемент не так далеко від нас.
– Міша! – почувся крик Олени Володимирівни. – Що з ним?
– Його потрібно швидко віднести до Людмили Іванівни! Він увесь у крові! – крикнула Аліна.
Сказавши щось до Вадима, вожата почала мене з Аліною підіймати. Почулися знову крики, здивування... Там підбіг Вадим з Андрієм... І ще вожаті... Вони обмотали мене, перенесли на якесь простирадло і взявши за кожен з її кінців швидко кудись понесло. Далі в мене було все наче в тумані. Мною крутили й вертіли, як хотіли. Щось укололи. Я так розумію препарат не подіяв. Зробили ще один укол. І я починаю відчувати, як я засинаю.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Минувші Дні, Вітольд Розенвальд», після закриття браузера.